У новій книжці Олександра Гриценка, що має три джерела і складається з трьох частин, ідеться насамперед про літературну революцію. Книжка містить пародії, вірші та критичні есеї, а походить: 1) із хрестоматійного пародійного спадку (передовсім це збірник «Парнас дыбом», який вийшов 1925 року в Харкові); 2) з відділу літератури і мистецтва газети «Молода гвардія» кінця 1980-х років (редаґував Віталій Коцюк); 3) нарешті, з того, що російські формалісти свого часу визначили як «літературний побут». У нашому випадку це «салон» Наталки Пікуш на колишній вулиці Паризької комуни, де збиралися майбутні класики сучасної української літератури, а тоді – дуже молоді й добре знані у вузьких колах «герої культурного процесу».
«Перебудова» як політичне і суспільне явище ввійшла до словників та шкільних підручників, але сьогодні мало хто уявляє саме культурні обставини: що відбувалося в київських «гуртках і салонах». Це книжка про «перебудову» української літератури: наприкінці 1980-х, коли головною темою і змістом «товстих журналів» метрополії було «повернення імен», коли російська літературна сучасність поступилася місцем текстам «із полиці» та злободенній публіцистиці, в Україні саме народжувалася молода література. Вона часто виростала з гри, пародії, як перший великий роман нової літератури – «Рекреації» Андруховича – походив чи повертав до бурсацького «шкільного» театру, до бароково-травестійного Котляревського. Це був час, коли культура випереджала політику, а література – нудна, спілчанська, патріярхальна – перетворилася на живе, святкове дійство.
Зауважмо, що «пародійний» розділ, попри вдавану «несерйозність», в історичному сенсі найзмістовніший, з огляду на пізніше «академічне» коментування, на відбудовування в майбутніх підручниках і хрестоматіях справжньої літературної матерії та картини часу.
Обидві інші частини рефлексивні й алюзійні; вони потребують якщо не фахової освіти, то читацької пам’яті. Критичний розділ дає зразок поміркованої концептуальної літературної рефлексії. Щодо поезій, то це теж, певною мірою, «оповідь про час і про себе в часі». Це портрет покоління 1970–1980-х, що його Гриценко називає «поетами довгої зими». Це покоління «зайвих людей», таких собі «бурдиків», які «виходять з гри». Так, вони теж «виходять з гри», але свідомо і в іншому сенсі:
ми позбавлені спадку сини нетверезого класа-
гегемона байдужі онуки великого страху
з нас ліпилося все що завгодно та тільки не маса
і раніше ніж молот історії гупне з розмаху
ми виходили з гри ми виходили з гри щохвилини
і лягали в траву на узбіччі великого шляху
що по ньому свідомий потік до майбутнього лине...
