Жіль Леруа. Пісня Алабами

Вадим Мірошниченко ・ Серпень 2018
Харків: Фабула, 2017.
Переклав з французької Леонід Кононович

Про Ґонкурівського лавреата 2007 року Жиля Лєруа відомо небагато. Він є автором майже двох десятків романів, оповідань, есеїв, драматичних текстів; має ступінь бакалавра з природничих наук, захистив маґістерську працю за Анрі Мішо, викладав французьку мову в одній із паризьких шкіл, працював у журналах, є спеціялістом із сучасної американської та японської літератур. У Франції роман вийшов у невеличкому видавництві, і на час присудження премії було продано близько 25 тисяч примірників (для порівняння, роман Джонатана Літела, що отримав Ґонкурівську премію 2006 року, розійшовся накладом 700 тисяч примірників, а середній наклад ґонкуріянців – приблизно 200 тисяч). Отримавши премію, Лєруа сказав: «Ця премія також для тієї, яку було принесено в жертву, а не визнано за її талант». «Та» – це Зелда Сейр.

Текст присвячено взаєминам Зелди Сейр і Френсиса Скота Фіцджералда. «Je suis Zelda», – говорить Лєруа, і це занурює читача в певний дискурс: «жива, усвідомлена репрезентація тексту в досвіді тих, хто пише і читає» за Жаком Дерида. Дискурс роботи скорботи з героями як образами решток, останків. Пісня Алабами – це трагічна пісня Зелди (тривожне одночасне звучання південних госпелів і джазу), подана як фраґментоване письмо, змонтоване зі щоденників, листів, із переходами від реального до уявного, з описами періодів безтурботного життя і життя в клініці. Це історія алеаторного, збоченого кохання, яке постійно ставить перед героями запитання, на які вони не мають відповідей. Вони лише переміщуються з однієї вечірки до іншої, змінюючи партнерів, підвищуючи рівень сексуального, алкогольного, наркотичного ризиків, доводячи скандал до шедевру.

Оповідь ведеться від особи Зелди (флешбеки, забігання наперед, легкість письма). Це сміливий хід, адже у випадках багатьох авторів імітацію швидко викривають, і недолугість тексту стає очевидною (дискусійну проблему «жіночого письма» артикулювала Елен Сиксу в праці «Сміх медузи», 1975). Загалом Лєруа впорався. Тема жінки – центральна в романі. Жінка в тіні великого письменника: офіційні подружні стосунки, які на початку можуть викликати евфорію, захоплення, а потім настає різкий зрив – і так по колу; неофіційні, приховані стосунки як спосіб заповнити порожнечу.

Іще однією особливістю «Пісні Алабами» є нелінійна оповідь. Здивувати нею когось сьогодні неможливо, але саме в цьому тексті такий прийом виправдано. Період, що його зображує Лєруа, – це епоха джазу, тому ламані ритми оповіді логічно накладаються на джазові імпровізації. Додамо, що Зелдин стан, у який занурюється автор, нестабільний – це марево, галюцинація з фазами просвітлення. Читач опиняється то на гучній вечірці в Нью-Йорку, то в закритих борделях Парижа, то на прийомі в лікаря, то в ліжку із Зелдою.

Тема і персонажі залучають до розмірковувань контекст: творчість Фіцджералда, «розбите покоління» тощо. При читанні роману зберігається стійке враження, що він є текстом міметичним. Автор використовує стилізацію, та якщо є стилізація, то що є унікальним? Стилізація не тотожна реальності, її пропущено крізь оптику автора, який розповідає не про минуле, а про теперішнє і майбутнє. Здається, що Лєруа зміг схопити конфлікт (цей же конфлікт спостерігаємо в романі «Великий Ґетсбі»), коли жінка опиняється в ситуації «поміж», розривається між нестабільністю творчої людини і стабільністю «звичайної». У «Пісні Алабами» Зелда залишається з письменником, американцем Скотом, постійно згадуючи про літуна, француза Жоза. «Французи не красені, і не в цім їхня приваба. Але вони хочуть нас: для них жінка, яка віддається, не хвойда, а королева», – вичитуємо в «Пісні Алабами». У «Великому Ґетсбі» Дейзі не розриває шлюбу з типовим Б’юкененом заради авантюриста Ґетсбі. Кохання? Чи не є воно лише ілюзією, викликаною книжками, алкоголем і наркотиками? Це метафора і метонімія, і, якщо перефразувати вислів Лякана про жінку, можна сказати, що «кохання не існує». Ризик і рішучість письменника/авантюриста потребують того ж від жінки. На жаль, повсякденність, затишок, «усередненість» майже завжди беруть гору над фланерством, інтелектом і свободою. «Кажуть, нас розлучило моє божевілля. Усе навпаки, я знаю: воно нас поєднало. Розлучає нормальність», – ці слова варті Ґонкура. Лєруа дав альтернативу і показав її крах.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!