Інтерв’ю провела Кеті Карут. Почути травму: розмови з провідними спеціалістами з теорії та лікування катастрофічних досвідів

Юлія Ємець-Доброносова ・ Квітень 2019
Київ: Дух і Літера, 2017.
Переклад з англійської Катерини Диси

Якщо спробувати уявити видання, яке демонструвало би розмаїття підходів і векторів осмислення травми і посттравматичного стресового розладу (ПТСР), то «Почути травму» буде прикладом, кращим за будь-яку енциклопедію. Співавторами книжки можна назвати не лише співрозмовників Кеті Карут, а й усіх теоретиків і практиків, про яких згадано на її сторінках, а також – більшість згаданих травмованих осіб. Дослідники, із якими спілкувалася Карут, свідомі того, що досвід травми часто має колективне і культурне значення, а ті, хто пережили його, надають іще й несвідоме історичне свідчення. Тож вислуховування свідчень травмованих осіб протягом десятиліть сприяло й переглядові уявлень про те, що значить пам’ятати і як реаґувати на те, що опирається добровільному прийняттю і усвідомленню.

Усі співрозмовники представляють унікальні особисті досвіди теоретизування і пізнання або практики лікування травми. Саме тому й поняття «травма» в книжці є не єдиним чи систематичним, а радше низкою клінічних і концептуальних відкриттів.

У доробку Кеті Карут – декілька книжок, присвячених психологічній травмі. За її словами, інтерв’ю у виданні віддзеркалюють процес відкриття феномену ПТСР, який розпочався від 1980-х років. Перші представлені розмови відбувалися ще у 1990‑х, найновіші – 2013 року. Карут майстерно заохочує співрозмовників до прояснення власних ідей, висловлених у наукових працях, під час громадських акцій або в мистецьких проєктах. Кожну бесіду супроводжують бібліографія і примітки, цінні для дослідників ПТСР і психологів-практиків, які орієнтуються на переважно не перекладені українською мовою дослідження.

У частині «Смерть у теорії» представлено розмови із тими, хто вперше почав теоретизувати і відгукуватися на травматичний досвід ХХ–ХХІ століть: американським дослідником Робертом Джеєм Ліфтоном, французьким філософом і психоаналітиком Жаном Ляпляншем, американським психоаналітиком і фахівцем із питань травм тих, хто вижив, Дорі Лавбом, французькими психоаналітиками й авторами революційної праці про божевілля і травму Франсуазою Давуан і Жаном-Максом Ґодієром. Коло питань, висвітлюваних у розмовах, широке: від усвідомлення людської смертности, роздвоєння особистости травмованого і його відповідальности за хибні свідчення (інтерв’ю із Робертом Джеєм Ліфтоном), сексуальности, спокушання і травми (бесіда із Жаном Ляпляншем) до сенсу свідчення та ролі власної історії психоаналітика, який також був свідком травматичних подій (розмова із Дорі Лавбом).

Друга частина книжки «Революційний акт» містить бесіди із піонерами у справі клінічного, активістського або свідківського втручання в травму в культурі. У розмовах із психотерапевтами, активістами, письменниками зринають теми кризи СНІДу і ставлення до ВІЛ-інфікованих людей, травматичної дії інцесту і сорому, пам’яті й травми як незавершеного досвіду. Кульмінацією цієї частини є розмова з американською психіятринею Джудит Герман про патріярхальне суспільство, насильство, зв’язок сорому і травми та інтерв’ю з Беселем ван дер Кольком, який досліджує роль мозку і тіла в лікуванні травми.

У третій частині «Система плаче» зібрано інтерв’ю з тими, хто долучився до творення або зміни інституцій, що стали місцем терапевтичної, мистецької чи юридичної відповіді на травматичні події. У розмові з критикинею Міке Баль і психоаналітикинею Франсуазою Давуан ідеться про роль мистецтва у пізнанні травми. Натомість в інтерв’ю із американським психоаналітиком Артуром Бланком-молодшим, який був одним із перших директорів центрів для колишніх військових при Адміністрації ветеранів США, йдеться про шлях людини у прагненні змінити інституції і підходи до лікування ПТСР. Завершує видання бесіда з літературною критикинею і дослідницею Шошаною Фелмен, яка сформулювала сучасне поняття «свідчення».

Карут стверджує, що співрозмовники переконали її в тому, що концепти індивідуального нерозуміння травми нерозривно пов’язано з ширшими клінічними й суспільними формами заперечення. Тож для того, щоб відповісти на травму, слід створити умови, за яких може відбутися колективне соціяльне засвідчення і реакція на неї, адже не досить просто виявити заперечувані чи перекручувані факти. Окрема важлива тема книжки – роль інституцій у представленні проблеми травми громадськости й перетворення публічних установ, що сьогодні є актуальним для України.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!