Богдан Івченко. Політика радянської влади стосовно донського козацтва (1917–1937 рр.)

Олександр Полянічев ・ Березень 2014
Харків: Точка, 2010.

Дійовим особам та сучасникам революційних подій 1917 року в Російській імперії властиво було осмислювати їх у зіставленні з Великою французькою революцією – щоб надати їм логічної структури. Така модель допомагала упорядковувати в уяві не лише подієві явища чи політичні акти, а й імперський простір. Дон бачився Лєнінові російським відповідником Вандеї – осідком реставраторськи налаштованих селян.

Книжку молодого харківського історика Богдана Івченка присвячено темі, якій не приділено належної уваги у совєтознавчих студіях. Категорії нації та класу, в яких інтелектуали та політичні діячі розглядали населення, виявилися не зовсім придатними щодо донського козацтва. Автор вибудовує свою оповідь, наголошуючи множинність ліній поводження більшовиків і козаків одне щодо одного. Спочатку більшовицькі лідери були схильні вбачати в «революційному» трудовому козацтві опертя своїй владі, протиставляючи його військовій еліті. Але після масового козацького повстання у травні 1918 року маґістральною стала думка про контрреволюційність козацтва як такого.

Автор детально розглядає політику «розкозачування», впроваджену на зайнятих більшовиками територіях Області Війська Донського у січні 1919 року. Встановлення совєтської влади супроводжувалося терором щодо всіх прошарків козацтва (один із членів Донбюро прямо назве це «масовим знищенням козаків», спричиненим переможною ейфорією). Вьошенське повстання під гаслом «За ради без комуністів» через два місяці змусило владу в центрі та на місцях пом’якшити лінію поведінки і розпочати інкорпорацію цих земель до адміністративного тіла російської держави.

Політичне освоєння краю стало скасуванням його винятковости. Десятки тисяч переселенців із центральної Росії виступили як аґенти утвердження нової лояльности. У той же час влада перешкоджала можливості козацького національного проєкту: козацтво набувало модерної російської ідентичности.

Книжку Богдана Івченка, що має форму радше дипломної роботи, варто розглядати як вступ до проблеми. Автор не залучає архівних джерел, послуговуючись уже опублікованими матеріялами, та й то не всіма: поза його увагою залишаються важливі еміґраційні видання, як-от тритомна «Донская летопись», і праці зарубіжних дослідників, таких як Шейн О’Рурк, Пітер Голквіст та Браян Мерфі. Вони допомогли б якщо не подолати, то бодай помітити методологічну прірву між західною та українською історичними школами.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!