Anda Rottenberg. Proszę bardzo

Альбіна Позднякова ・ Жовтень 2010
Warszawa: Wydawnictwo W.A.B., 2009.

Я зустрічала в статтях переклад «Proszę bardzo» як «Будь ласка», однак тут доречніше «Прошу» чи «Ласкаво прошу» як запрошення увійти, зазирнути в життя критика зі світовим ім’ям, кураторки виставок, мистецтвознавця та авторки декількох монографій про сучасне мистецтво.

Книжка Анди Ротенберґ починається присвятою: «Тим, кого тут нема». Це розповідь про родину, про пошук свого коріння. Жінка, чий син-наркоман зникнув безвісти, десять років живе у напруженому очікуванні підтвердження його загибелі й заповнює їх роботою та впорядковування своїх мертвих: намагається побудувати фамільне дерево. Зазирання у дзеркало і відстежування в собі успадкованих рис, відгадування, до котрого з родичів тягнуться корінці-ниточки, що вказують, від кого було запозичено розріз очей, форму виличних кісток і надбрівних дуг.

Власне, про зв’язок із померлими предками та вписування себе в історичний контекст в українській літературі недавно писала Оксана Забужко. Проте авторці «Музею покинутих секретів» ішлося про формування ідентичности дитини в українській мононаціональній родині. В авторки «Proszę bardzo» усе складніше, родина мішана: її мати – росіянка, народжена у Сибіру, а батько – польський єврей. Коли дівчинку в школі запитували, яка її рідна мова, вона розгублено мовчала, не знаючи, що відповісти, бо з батьком розмовляла польською, а з матір’ю російською.

Ще «Proszę bardzo» різниться від роману Забужко чи, скажімо, від текстів польки Мануели Ґретковської більшою стриманістю в інтимній сфері. Анда Ротенберґ оминає тему сексуальности, – але це не робить роман менш сміливим. Зрештою, не кожна жінка наважиться писати про своїх дітей, тим паче, коли доводиться згадувати не надто приємне: синові крадіжки, його розлучення, ув’язнення, зникнення і насамкінець смерть.

Текст цей дуже простий, не перевантажений літературністю, однак щирий і дуже болісний. Останньою краплею у гіркій розповіді скорботної матері стає падіння з балкона улюбленого кота Ромка, після чого на поховання чекають уже два тіла: синове, яке ще потрібно забрати, обійшовши перед тим безліч інстанцій, і котяче. Анда винуватить себе і в тому, що не поставила ґратів на балконі, щоб уберегти кота, і в тому, що неправильно виховала сина. Вихованням вона займалася сама, залишивши чоловіка, який не здатний був про когось подбати. Тоді Анда визнала той факт, що у їхній родині жінки завжди вибирали слабших чоловіків, як її батько, котрий пив, до самої старости зваблював дівчат і мріяв про те, що він зробив би, якби раптом знайшов валізку, повну золотих годинників (за його молодости годинники були валютою, певнішою за будь-які гроші). А коли він почав хворіти, Андина мати, яка пережила блокаду Лєнінграда, утримувала їх обох, розмальовуючи порцелянові сервізи.

Чому книжка «Proszę bardzo» стала бестселером? Думаю, через те, що допускає різне прочитання. Вона цікава і просто як біографія публічної особи, і як історія післявоєнної Польщі, голоду у блокадному Лєнінграді, ҐУЛАҐу та Голокосту. Тому кожен читач знаходить у цьому тексті свій шар, може сконцентруватися на цікавій йому проблематиці.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!