С’юзен Зонтаґ. Проти інтерпретації та інші есе

Богдана Матіяш ・ Лютий 2007
Львів: Кальварія, 2006.
З англійської переклав Віктор Дмитрук

Книжка Сьюзен Зонтаґ – блискучого інтелектуала, авторки низки есеїв і романів, сценариста й режисера, є збірником есеїв, написаних у 1962–1965 роках і замислених як метакритика культури. Оглядаючи всі царини сучасного мистецтва: літературу, театр, кіно, ба навіть мистецтво кемпу та гепенінґу, а також зактуалізовуючи дві загальні проблеми: інтерпретації та стилю, – Зонтаґ захитує підвалини узвичаєного відчуття мистецтва. Титульний есей «Проти інтерпретації» став радикальним протестом проти пристосування творів мистецтва до інтерпретації, яка робить світ збідненим, а мистецтво – поступливим і зручним. Саме Зонтаґ – задовго до студій Умберто Еко, зосереджених на межах інтерпретації та явищі надінтерпретації, – перша заговорила про надлишковість інтерпретації, а втечу від неї прокоментувала як одну з ознак сучасного мистецтва. Це вона в есеї «Про стиль» наголошує вибірковість і штучність традиційного розуміння стилю, яке прирікає розмову про окремий витвір мистецтва на звернення до загальників чи метафор, а отже, на «ментальний штиль», тоді як усе, що є справжнім мистецтвом, має «викликати динамічні роздуми».

Саме їх вислідом і є ця книжка, писана як відвертий і сміливий виклик для інтелектуалів, котрі, – авторка не раз це наголошує, – коментуючи мистецькі явища, що відбуваються в одній сфері (ніші) мистецтва, не мають і гадки, що діється в інших. Книжка є, з одного боку, альтернативною пропозицією, як можна осмислювати проблеми культури, а з другого – самоцінним і жвавим інтелектуальним розмислом, що дає змогу скласти уявний пазл культурного портрету доби. Персонажів обрано невипадково: це культурні герої цього часу, що можуть мати вельми різні іпостасі: ідеального страждальця, антрополога (Клод Леві-Строс), автора інтелектуальної агонії (Жан-Поль Сартр), філософа та літературного критика, що стає водночас і марґінальною, і центральною постаттю в суспільстві (Дьєрдь Лукач – до речі, есей про нього є значною мірою відкривавчим в українському просторі, де постать Лукача досі вельми «затемнюють» його марксистські преференції). Напрочуд цікавими є коментарі Зонтаґ, що стосуються «нового роману» (Наталі Сарот), письменницьких щоденників (Чезаре Павезе), записників (Альбер Камю), а також автобіографічної оповіді (Мішель Лєйрис).

Поміж есеїв, присвячених театрові, можуть здивувати вельми критичні репліки про Йонеско як представника «інтелекту, що капітулює», коментарі про неможливість написання сучасних трагедій: вони стали не художньою формою, а формою історії (авторка наводить як приклад масове знищення євреїв у XX столітті); ствердження театральности й безумства як найпотужніших тем сучасного театру (вказівниками-маркерами тут є імена Марата, Сада й Арто). Говорячи про кіно, Зонтаґ не заторкує актуальної в час написання есеїв теми «кіноіндустрії» та масового кіна – їй і далі йдеться лишень про «культурних героїв». Відтак вона аналізує стилістику стрічок Робера Бресона, Жана-Люка Ґодара, формат (кліше?) науково-фантастичного фільму, а також «Палаючі створіння» Джека Сміта – так званого «обурливого фільму, який треба захищати», та «Мюріель – час повернення» Алєна Рене. Всі ці есеї є чудовим зразком кінокритики, на який незле було би взоруватися й українським авторам.

Останній блок есеїв уміщує тексти, присвячені явищам гепенінґу, «кемпу» – естетства XX століття, новій чуттєвості й так званій «набожності без змісту», що заступаєрелігійність зі смертю Бога, а радше з його вбивством.

З’ява цієї книжки дуже тішить, однак більшим від утіхи є смуток, спричинений відсутністю в книжці редактора, який мусив би поправити численні русизми й допильнувати адекватний переклад імен і назв творів, на які покликається Зонтаґ. Тоді принаймні Чоран не став би Сіораном, саму Зонтаґ не охрестили би С’юзен, а два різні твори Мартина Бубера «Я і Ти» й «Між людиною та людиною» не було би зведено в один. І це лише довільно названі приклади вельми неприємних помилок. Подане в дужках по всьому тексту ориґінальне написання імен справи не рятує, а радше дивує: такий перекладацький коментар пасує радше для покажчика. Отож є з чого засмучуватися: і читати, і цитувати книжку з помилками – невесела річ. Тим паче, коли йдеться про блискучу есеїстику Зонтаґ.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!