Йоанна Павлюськевіч, Сергій Жадан.... Radar / Радар

Ірина Шувалова ・ Грудень 2011
Видавець: Villa Decius (Краків): 2010.
№ 1

Ще навіть і не розгорнувши перше число українсько-польсько-німецького літературного журналу «Радар», помічаєш: його творці вирішили триматися високих стандартів друку та дизайну. Українського читача, якого намагаються призвичаїти до якісних віршів на майже туалетному папері або літературної маячні у ґлянці, і третього ніяк не дано, такий підхід, безперечно, приваблює.

Тему пробного випуску окреслено за допомоги англійського слова, яке означає тугу за домом: «Homesick». Його немає у словнику жодної з трьох офіційних мов видання (кожен текст у ньому подано українською, польською та німецькою), і почувається воно в довколишньому контексті майже так само чужим і окремішнім, як це часом буває з людиною, яку доля або й власна воля закинула за межі того ширшого простору, що його вона називає домом. Поети та прозаїки населили сторінки «Радару» безліччю блукальців – вільних, підневільних і свавільних – тих, що свідомо обрали свій статус перекотиполя, і тих, хто, наче сновида, дрейфує за вітром і течією.

Їхній культовий транспортний засіб – залізниці («Польські державні залізниці» так і зветься оповідання Йоанни Павлюськевіч; залізничної романтики не оминає у своєму есеї «Час, коли сонце зупиняється» й Сергій Жадан). Їхній найпоширеніший душевний стан – сум’яття, невизначеність, напівбайдужість, яка трохи відсуває вже близький розпач. «У мені нема смутку, крім того, який я вдавано люблю», – пише Юлюш Страхота. Їхня улюблена іграшка – калейдоскоп: загадково моргнуть кольорові скельця – змішаються системи координат: у берлінській кнайпі говорить ні про що з польськими експатами Юрій Андрухович, Дейвід Фостер Волес пише про нестандартні способи мистецької самореалізації, хтось там дає комусь ляпаса, хтось там кидається під колеса автомобіля… У «ностальгійному» «Радарі» взагалі не бракує художньо описаних смертей; чи не тому, що смерть – це найдальша подорож, яку ми спроможні уявити? (Тадеуш Домбровський: «Пам’ятаю десятки таких смертей, а скількох із них я не помітив?»)

Від’їжджаючи, всі ми трохи помираємо. Але ж від’їжджаємо все одно, бо раптом, посеред білого дня, відчуваємо, що «цей великий дім завеликий загостинний» (Евґеніуш Ткачишин-Дицький). Автори першого числа «Радару» часто – іздебільшого зовсім не завуальовано, не прикриваючися сакраментальною «третьою особою» – пишуть про себе. Це й не дивно, адже творчий шлях сучасного молодого письменника – це цілком реальна й буденна відкрита дорога: зі стипендії на стипендію, зі сквота у сквот, від кав’ярні до кав’ярні, з непевности до непевности, просто всередину себе, або з одного свого дня до іншого, який так довго-довго не настає.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!