Інґеборґ Бахман. Радіоп’єси: Сни на продаж. Цикади. Добрий Бог Мангеттену

Богдана Матіяш ・ Грудень 2005
Львів: ВНТЛ-Класика, 2005.

Видавши два роки тому роман Інґеборґ Бахман «Маліна», видавництво на цьому не зупинилося й далі знайомить українського читача з доробком письменниці. Його ж неможливо прокоментувати без звернення до таких постатей, як Мартин Гайдеґер (у докторській дисертації Бахман демонструє критичну рецепцію його філософії та, зокрема, переосмислює один із чільних у нього екзистенціялів – страх), Людвіґ фон Вітґенштайн, ідеї котрого стали добрим ґрунтом для розмови про мову й невимовне, розгорнутої, зокрема, й у радіоп’єсах письменниці. Коли говорити про п’єси, не можемо не згадати Вольфґанґа Борхерта й Ґюнтера Айха, на котрих взорувалась Бахман, беручися за радіоп’єсу «Сни на продаж». Простежуємо не просто впливи на авторку, але й майже текстову присутність у її творах Пауля Целана та – пізніше – Макса Фриша (до того ж вписану в координати приватности). Добрий, відтак, маємо зачин до розмови й простір діялогу, в якому голос Бахман звучить гучно й не губиться поміж інших. Йому є що сказати.

Обрати за площину для розмови радіоп’єсу – це вже багато. Очевидно, що на звернення саме до цього жанру є підстави, зумовлені спроможностями часу, коли по війні «театр перед мікрофоном» стає чи не найсприятливішою нагодою до масової рецепції, як зазначає в напрочуд добрій післямові Лариса Цибенко. Однак є тут і щось інше. Відсутність будь-яких лаштунків. Присутність єдино мови та голосу. Їх стає досить, аби зацікавити слухача сюжетом, відтворити дію, наповнити п’єсу, сказати б, «ідейно» – але це лише один пласт того, що можна знайти в радіоп’єсі, що можна в ній почути. Чи не важливіше й цікавіше експериментувати з модуляціями голосу, тлом, начебто випадковими звуками, щоби переконатися, що випадкових звуків насправді не буває? Що важливий кожен відрух, котрий стає тлом чи то для розмови, чи для монологу. Тому-то Бахман так уважно й доречно перериває голос музикою, а її – тишею, коментуючи, як мусить звучати сказане і як переживається мовчання.

Розмови в Бахман теж, здається, не раз визначає внутрішній ритм, і вони виростають від піянісимо до форте, яке різко обривається (текстово це простежуємо хоча б у п’єсі «Цикади», де всі діялоги з Антоніо розвиваються за схемою «запитування – позитивного відповідання», а врешті їх завершує крик і розпач: «Ні, ні!»).

Усі ці звукові та змістові контрасти, яких задосить у радіоп’єсах Бахман, заслуговують на увагу. Цікаві також і її інтертекстові реляції (тут і Шекспір, і Данте, і Платон), її варіяції використання античних мітів, урешті, її спосіб розповідати приватні історії, в яких котроїсь миті – і це майже неуникно для Бахман – авторка від просто сюжету переходить до прописування мовної гри, фіксування мови любовного дискурсу чи бодай її фраґментів.

На завершення книжки вміщено перекладаччині коментарі до п’єс, і вони таки спонукають долучитися до спільної розмови про Бахман.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!