Видавнича анотація цієї, знов-таки, збірки газетних публікацій, цього разу найзнаменитішого кубинського пенсіонера, якому похилий вік дав нарешті змогу заглибитись у розмисли, залишає невитравну підозру, що приколісти-видавці стібуться.
Представленная книга во многом напоминает великий труд Марка Аврелия Антонина «Размышления». Как и в сочинении выдающегося римского правителя, поражает глубина мысли и охвата тем, видение мира во всех его проявлениях как единого целого, умение рассмотреть во фрагменте явления или в событии сокрытую сущность.
Дальше читання не розвіює початкового враження постмодерної деконструкції, але виявляє особу постмодерніста, яка не залишає сумнівів: тут нема ні тіні жарту. Виявляється, використані для анотації рядки взято з переднього слова, яке написав доктор історичних наук, професор Дмитро Табачник. Із вибором автора замовники влучили в яблучко. Геройська антично-біблійно-билинна сутність команданте вимагає епічности образу («Гнів оспівай, богине, Фіделя, такого-то сина, Пагубний гнів, що лиха багато піндосам накоїв» – щось такого), і бездоганний смак панегіриста підносить прохідну передмовність до найкращих зразків агіографічної літератури:
«Не в силе Бог, а в правде». Эти слова святого благоверного князя Александра Невского в полной мере можно отнести к Фиделю Кастро <...>. Подобно библейскому Давиду, он в одиночку бесстрашно бросил вызов всесильному Голиафу <...>. Спустя столетия Фиделя Кастро будут читать с таким же интересом, как сейчас мы читаем Тита Ливия, Плиния Старшего или Публия Корнелия Тацита, –
товче оду у вступі Дмитро Табачник, і суґестивна сила його публіцистичного обдарування така, що вже на першій сторінці безсмертних текстів команданте починаєш вірити, що після Плінія і «Качиного супу» це справді найзахопливіше читво. «Президент Джорж Буш, – цитує Кастро повідомлення Асошіейтед Прес, – восхвалил в понедельник преимущества автомобилей, работающих на этаноле и биодизеле, на встрече с автомобилестроителями...» [с. 15]. Не відаю, що думатимуть через століття про «восхвалённые автомобили» наші нащадки, але сучасникам цікаво дізнатися, хто і якою мовою переклав, скажімо, оповідь про «столь пресловутую встечу», на якій «речи и анализы должны были продлиться примерно три с половиной часа» [369–370] – чи, бува, не комп’ютер? Книжка приховує перекладача, але подяка кубинському посольству досить недвозначно вказує на джерело, звідки надійшли тексти, до яких не торкалася рука редактора. Знаючи, що в боротьбі проґресивного людства з американським імперіялізмом президент революційної Куби не самотній, можна сподіватися продуктивної співпраці видавництва з іншими посольствами і втілення інших, не менш корисних проєктів: найперше спадає на думку ще один Давид, президент революційного Ірану. А маючи гроші, не є великою проблемою замовити передмову історикові без комплексів, який не заморочуватиметься рефлексіями довкола неоднозначности особи чергового диктатора й охоче попіярить його, а принагідно і себе, без мила влізши в електоральну нішу до колишнього радянського народу.
