Васыль Шахрай. Революция на Украине

Владислав Яценко ・ Червень 2017
Одесса: ТЭС, 2017.

Праця Василя Шахрая, одного з нечисленних лідерів українського лівого руху, ініціятора створення у 1918 році незалежної від Москви української компартії, вийшла стараннями Андрія Здорова і Артема Клименка та за їхньої редакції. Видання знайомить із поглядами Шахрая на революційні процеси в Україні 1917-го – на початку 1918 року. У центрі уваги перебуває перехід українського руху в політичну стадію боротьби за державність, утворення та діяльність Центральної Ради, позиція російських політичних партій, Тимчасового і більшовицького урядів щодо неї, невдала спроба внести до України на російських баґнетах «радянську владу», перемовини з державами Четверного союзу у Бресті і встановлення влади гетьмана Павла Скоропадського. За життя революціонера ця пам’ятка української марксистської думки (і водночас революційні спогади) тричі побачила світ. Працю було опубліковано наприкінці 1918-го — на початку 1919 року під псевдом Василь Скоровстанський, спершу українською і двічі російською – не в авторському перекладі, хоча й за авторової «поверхової» звірки з першим україномовним виданням. Сьогодні російськомовні тексти вже є раритетом, а виявити україномовне видання в найбільших бібліотеках України та РФ редакторам не вдалося. Прагнучи привернути увагу до спадщини українського лівого руху, Здоров і Клименко вдалися до першого за 99 років перевидання праці.

Видання відкривають два дописи Здорова. Він висвітлює життєвий шлях Шахрая, стисло згадує та аналізує працю «До хвилі», яку Шахрай написав у співавторстві із Сергієм Мазлахом. Здоров зосереджується на розбіжностях у поглядах на національне питання, властивих українській політиці російського більшовицького керівництва на чолі з Владіміром Ульяновим-Лєніним та Шахраєві, що врешті-решт коштувало Шахраю членства в лавах КП(б)У. Вказуючи на вплив постаті і спадщини героя на українські ліві сили, як-от Українську комуністичну партію (боротьбистів) та українських соціял-демократів (незалежних), Здоров ділиться власними спогадами про відкриття у студентські роки постаті Шахрая та критикує позицію, яку щодо лідера українських марксистів у творах після 1991 року обіймав Валерій Солдатенко.

Шахраєва праця має три передмови: передмову, написану для україномовного видання 1918 року, і дві передмови російською 1918 і 1919 років – та десять підрозділів.

Два перші розділи знайомлять із географією, демографією та історією України (її виклад, як засвідчує посилання, автор здійснював під впливом «Ілюстрованої історії України» Михайла Грушевського). Аналізуючи роль України в російській революції, Шахрай зазначав, що «люди, які жили і працювали в Україні, ніколи не думали, й не очікували, що український рух виявиться настільки потужним». Констатуючи, що для російських партій, зокрема більшовиків, і пересічних «великоросів» Україна виявилася насправді геть незнаною, український марксист із сарказмом зазначав, що для пересічних підданих Російської імперії Україна асоціювалася з гастрономічними смаколиками на кшталт «малоросійських» борщу та ковбаси і почасти із захопленням «малоросійським» гопаком і піснею. Спостереження досить влучне, поширене, адже його можна знайти і в Антона Дєнікіна та Владіміра Маяковського, до того ж, як показує досвід українсько-російських узаємин після 1991 року, воно досі актуальне для більшости представників російського політикуму та пересічних громадян.

Теза про незнання України серед російських партій, у Тимчасовому уряді та серед більшовиків, а також про їхнє відверте недооцінювання національного руху червоною ниткою проходить через увесь текст Шахрая.

Висвітлюючи процеси становлення української державности у 1917–1918 роках та спроби російської влади – чи то «демократичної», чи то більшовицької – перешкодити цьому, автор наводить цікаві для сучасного дослідника приклади, що підтверджують колоніяльний статус України і незавершеність її соціяльної структури. У тексті часто згадується, що росіяни з військових ґарнізонів і міського пролетаріяту ставилися до українського руху прохолодно або вороже. Під час протистояння Центральної Ради і Тимчасового уряду «Ради робітничих і солдатських депутатів», які також претендували на те, щоб обійняти владу в Україні, за висловом Шахрая, були звернені обличчям до Петрограда і спиною до Києва. Прихильности до української справи вони не виявляли. Падіння популярности УЦР і відстороненість мас під час першої спроби російських більшовиків установити контроль над Україною автор пояснює недостатньою радикальністю УЦР у питанні перерозподілу землі. При цьому Шахрай відсуває початок російської аґресії на час захоплення червоноґвардійцями Полтави, однак не вдається до такої оцінки в контексті захоплення Харкова.

Скептично і вороже ставлячись до гетьмана Павла Скоропадського, якому автор протиставив гетьманів Наливайка, Сагайдачного, Богдана Хмельницького, Мазепу, Полуботка, він водночас піддав критиці українську/національну політику більшовицької Москви. Революціонер-більшовик усе-таки вірив у самостійну Радянську Україну, що як самостійна держава увійде в політичний союз із Червоною Росією, провіщаючи в іншому разі війну проти соціялістичної держави та революції.

У кінці книжки вміщено два уривки з часопису «Летопись революции» за 1925 рік. У них ідеться про незгоду Шахраєвої дружини Оксани з тим, як Владімір Ауссем змалював образ її чоловіка у статті про Євгенію Бош, та відповідь Ауссема на ці зауваги.

Завершує книжку популярний нарис Клименка, що висвітлює історію українських лівих партій та організацій Наддніпрянщини на початку ХХ століття і безпосередньо у 1917–1921 роках.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!