Іза Хруслінська. Розмови про Україну. Ярослав Грицак

Світлана Ославська ・ Червень 2018
Київ: Дух і Літера, 2018.
Переклад з польської Богдани Матіяш

Книжка-інтерв’ю Ізи Хруслінської з українським істориком Ярославом Грицаком є третьою в низці «розмов про Україну». Раніше в Україні вийшли переклади розлогих інтерв’ю польської публіцистики з Оксаною Забужко («Комора», 2014; див. рецензію у ч. 5–6 «Критики» за 2014 рік) та Йосипом Зісельсом («Наш формат», 2017). Та хронологічно розмова з Грицаком відбулася першою і вийшла в Польщі 2009 року. Видання продовжує традицію книжкових інтерв’ю польських авторок із українськими інтелектуалами. Скажімо, 2000 року в Польщі з’явилася книжка «Бунт покоління (розмови з українськими інтелектуалами)», до якої ввійшли бесіди Боґуміли Бердиховської та Олі Гнатюк з Євгеном Сверстюком, Іваном Дзюбою, Михайлиною Коцюбинською, Михайлом Горинем і Миколою Рябчуком.

У 300-сторінковому інтерв’ю співрозмовники торкаються різних аспектів української реальности: історичної науки, формування ідентичности, політики пам’яті, стосунків із сусідами тощо. Вдумливими запитаннями Хруслінська допомагає співрозмовникові розкрити кожну тему. Відправною тезою Грицака є «нормальність історії України»: наша історія не є винятковою в сенсі нещасть чи навпаки; вона є нормальною, хоч і має свою специфіку. Розуміння цього є передумовою для «здорового» підходу історика до вивчення минулого власної країни.

Оскільки суб’єктивність закладено в ідею книжки, розмова розпочинається із самого Грицака. Ким він є як історик і людина, що його сформувало? Краще розуміємо історика не як абстрактного науковця, а як людину, що живе в певну історичну епоху. Тож Грицак розповідає про юність і навчання в університеті, які припали на 1970–1980-ті роки, початки незалежної України.

Відповідаючи на запитання Хруслінської, Грицак розкриває концепцію, що її мав намір викласти в книжці, якої досі не написав (хоча написав декілька інших). Він бачить Україну як наслідок вестернізації: «без Колумба не було б України»; вагоме місце в цій концепції посідає вплив східно- та західнохристиянського світів. У репліках на тему постання української ідентичности читаємо про роль Галичини, батьківщини історика, та Львова – міста, що його сформувало. Львів, на переконання Грицака, є таким постіндустріяльним містом, де тестуються зміни, що пізніше відбудуться в усій Україні.

Окремі розділи присвячено стосункам Україна–Польща, Україна–Росія та українсько-єврейським взаєминам. «Там, де польська присутність була найсильнішою, найсильніше розвивався український націоналізм», – каже Грицак, зауважуючи, що український рух у Галичині виріс із польської школи. Завдяки европейським впливам, що надходили через Польщу, українська політична традиція є подібною до польської, хоча культурно Україна ближча до Росії. Багато говорить Грицак і про радикальну зміну в стосунках України та Польщі від 1989 року, називаючи той позитивний поворот «справжньою революцією», з огляду на криваві сторінки минулого. Але нині історик, активно залучений упродовж багатьох років до процесу польсько-українського примирення, вважає, що «ми є свідками контрреволюції», відколи в Польщі прийшла до влади партія «Prawo i Sprawiedliwość».

Україна і Росія, на думку Грицака, приречені на низку криз і конфліктів, доки немає нової концепції відносин держав. Хруслінська розпитує історика про віхи стосунків Україна–Росія від Переяславської ради до незалежної України. Головним висновком є те, що після двох Майданів та «російської весни» уся Україна є втраченою для Росії.

Що ж до українсько-єврейських взаємин, то їх характеризує брак усвідомлености. В історичній науці ще замало зроблено на цій ниві (це стосується не лише українських, а й єврейських науковців). В Україні, вважає історик, маємо побутову юдофобію, та ідеологічного антисемітизму ніколи не було. У 2017 році Грицак бачить: в українсько-єврейських взаєминах нарешті стався історичний поворот – на краще.

Розмови відбувалися до 2009 року – зі свіжими спогадами про Помаранчеву революцію – і завершуються доволі песимістично. Проте видавати сьогодні таку розмову без коментарів було би нечесно. Тим паче, що з перспективи 2009-го важливим рубежем був 2004 рік, а з погляду 2017 року – це 2014‑й. Тому кожен розділ інтерв’ю супроводжують постскриптуми, де Грицак додає своє сучасне бачення проблеми. Зокрема, він говорить про те, що відмовився від ідеї двомовної України, і з часткою іронії пропонує ідею «тримовної» (українська, російська, англійська мови; утім, варто було би згадати і про кримськотатарську). Загалом розв’язок мовної проблеми історик бачить у визнанні української та російської як державних, але це рішення має стати результатом суспільної угоди та взаємних поступок різних груп суспільства. Та, на жаль, – і ця теза має сенс і 2009 року, і 2017-го – жодна політична сила в Україні не приходить до влади надовго, і кожна діє непослідовно. «Країна, в якій постійно говорять про мовні проблеми, історію, пам’ять, не має шансів зробити великий крок уперед», – підсумовує Грицак.

Завершує книжку інтерв’ю, записане 2017 року для українського видання. У ньому Грицак доводить, що «Україна глобалізується, а світ українізується», отже, невдовзі не буде потреби розв’язувати специфічні українські проблеми, адже вони будуть спільні для всього світу. «Якщо ми ставимо питання про потребу нової стратегії – не будувати Україну, а її модернізувати, – то мусимо перейти від питання ідентичностей до питання цінностей», – каже Грицак, розповідаючи про роль Унівської та Несторівської груп. Він переконаний, що шанс України – це покоління, не обтяжене історичною пам’яттю про трагедії ХХ століття. На відміну від 2009 року, у 2017-му історик завершує розмову оптимістично-стоїчним «Stand Up and Fight».

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!