Тарас Лютий. Розумність нерозумного

Олексій Вєдров ・ Серпень 2008
Киев: Парапан, 2007.

Покладання власних меж було, напевно, провідним завданням розуму в філософії, починаючи від Канта. Та цю межу розуміли переважно як геометричну лінію, що відділяє трансцендентне від іманентного, а не як особливий «реальний» межовий простір свідомости. Теперішній інтерес до марґінального й центрування уваги на переходах мали би вести саме до такого «розширеного» розуміння межі. Принаймні, саме такою настановою керувався Тарас Лютий, намагаючися здійснити реабілітацію довжелезного шерегу марґінальних явищ, що їх новоевропейська наука, за його висловом, вичавлювала до «особливого відстійника нерозумности», якого сама ж і створила. Це різноманітні форми безуму; екстатичні стани свідомости; фігури святих невігласів у релігійних традиціях; явища в культурі, дотичні до безрозсудности; позанормативне в мові; «нерозумні» форми побутування смислу, серед яких усілякі нісенітниці, софізми, парадокси, алогізми, абсурд; нарешті, тілесне в його недостатньо усвідомленому зв’язку зі свідомістю.

Ориґінальність задуму, напевно, полягала в тому, щоб залучити до дискурсу всі ці явища, марковані як «нерозумні», але не підпорядкувати їх логіці дискурсу, тобто не перетворити на «розумне» в узвичаєному сенсі. Думка про марґінальне не мала би стати таким собі імперським центром, чи оком Саурона, що прагне поставити собі на службу – або знищити. Напевно, саме для цього автор мусив наголосити на «мета-раціональній» позиції розуму, який припускає наявність сфери позараціонального. І навіть принципово відмовитися дефініювати раціональність, бо це означало би визнати існування певних її стандартів.

Можливо, саме спроба зберегти для розуму нерозумне спонукала Тараса Лютого вдатися до мови, далекої від чистоти наукового стилю, та збагатити лексику дослідження, розмиваючи межу між науковою та повсякденною мовою. Тому розділ «Амбівалентність невігластва в різновидах святого блаженства» написано настільки захопливо та доступно, що оповідь про цей культурний феномен варто би видати окремо для кола читачів, численнішого за три сотні. На змістовому рівні стилістичним пошукам філософа відповідають випади проти мовного пуризму, коли нерозумне розглядається як лінґвістична проблема.

Враження деякої розпорошености уваги через залучення якнайширших просторів нерозумного – не забути б який марґінес! – розвіюють прикінцеві зауваги, які ще раз нагадують читачеві, про межі чого йшлося та чому йшлося саме про них.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!