За редакції Дона Ровні та Юджина Ґаскі. Russian Bureaucracy and the State Officialdom from Alexander III to Vladimir Putin

Віктор Крупина ・ Листопад 2011
Basingstoke: Palgrave, Macmillan, 2009.

Збірник, випущений за редакції Дона Ровні та Юджина Ґаскі, присвячено чиновництву Російської імперії, Радянського Союзу та Росії протягом останніх 125 років, що охоплюють три періоди державности: пізньоімперський, радянський і посткомуністичний.

У першій частині збірника вміщено розвідки, присвячені пізньоімперському періодові. Дон Ровні описав трирівневу структуру адміністративної влади Росії (політикотворчі організації, центральні адміністративні групи, реґіональні адміністративні групи). Російській модернізації, яка, ініціюючи зміни в самому апараті управління, провокувала міжміністерські конфлікти, він дає досить суперечливу оцінку; на питання про наявність єдиної бюрократичної культури відповідає радше неґативно. Степан Величенко обрав об’єктом своєї уваги реґіональну бюрократію підросійської України. Головна Величенкова теза: загрозу руйнації традиційного українського суспільства засобами урбанізації та русифікації зупинили службовці середнього та нижчого рівня. Бредлі Вудворт розглянув модернізаційні процеси в Істляндській провінції Російської імперії, звертаючи увагу на поштовх мобільности, що його отримали естонці з огляду на боротьбу царського режиму проти засилля балтських німців. Александер Морисон спростовує стереотип про низький освітній і культурний рівень військової бюрократії Самаркандської области підросійського Туркестану.

У другій частині досліджено бюрократію радянського часу. Руйнування надій на функціонування КПРС за формальними нормами після смерти Сталіна ілюструє Ґрейм Ґіл. Данило Орловський пише про «білих комірців» (державних службовців середньої ланки) 1930–1950-х років, заохочуючи вивчати процес їх оформлення як групи і становлення свідомости передусім у соціопрофесійних категоріях. Стратегію виживання радянської бюрократії на прикладі статистичної адміністрації, що перебувала між двох вогнів – статистикою як науковою дисципліною і статистикою як засобом маніпуляції громадською думкою, інструментом пропаґанди, розглядає Мартин Меспуле. На прикладі біографій статистиків 1930–1960-х років дослідник виділяє три моделі їхньої поведінки у стосунках із владою: прибічництво (лояльність), пристосуванство або уникання (абсентеїзм). Корупцію в середовищі бюрократії Радянського Союзу 1945–1964 років Джеймс Ґейнзен ілюструє як іманентну характеристику режиму, котрий, з одного боку, підштовхував чиновників до протиправних дій (не обов’язково заради власного збагачення, а й навіть для виконання нереальних планів), а з іншого – боровся з цим явищем. Справу забезпечення зовнішньої політики СРСР у 1970-х–1991 роках, покладену на міністерство закордонних справ і міжнародний відділ КПРС, висвітлила Марі-П’єр Рей. Консервативний імідж МЗС змусив Міхаіла Ґорбачова провести оновлення кадрів цього міністерства заради успішности реалізації «перебудови», що, зрештою, призвело до падіння ролі й МЗС, і міжнародного відділу. Певним ґанджем статтей цього розділу є традиційне для західної історіографії іґнорування багатонаціонального характеру Радянського Союзу: йдеться про увесь СРСР, тоді як (за логікою) істориків мала би цікавити лише РРФСР.

Трансформація російського чиновництва посткомуністичної Росії обговорюється в останній частині книжки. Відсутність прозорого і компетентного відбору, домінування неформальних зв’язків при прийнятті на державну службу в Росії на підставі опитування понад тисячі управлінців різного рівня Владімір Ґімпельсон, Владімір Маґун і Роберт Брим називають як одну з причин неефективности державної служби, покращити яку неможливо без послаблення неформальних зв’язків на верхівці. Юджин Ґаскі аналізує циркуляцію еліт між бізнесовими та державними структурами у посткомуністичній Росії. Сесиль Лєфевр вбачає лише поверхові зміни у роботі соціяльних служб у пострадянській Росії, пов’язуючи це з браком ідентичности та леґітимности соціяльних працівників ув очах російського суспільства. Спеціяльний орган при президенті Російської Федерації з проведення реформ, а також прозорість процесу реформування, на думку Алєксєя Барабашева, Міхаіла Краснова, Алєксандра Оболонського і Татьяни Зайцевої, стануть запорукою успішности реформи державної служби в сучасній Росії. Відповідаючи на питання «Чому так важко реформувати російське чиновництво?», Алєксандр Оболонський простежує п’ять етапів реформ у сучасній Росії, виділяючи консервативну і реформістську течії. Лише прозора політична воля і адміністративна послідовність, на думку автора, зможуть забезпечити успіх реформаторів. Попри давні традиції і цінності російської бюрократії, зволікання з реформами державної служби створить виклики для леґітимности держави і конкурентоспроможности економіки, підсумовують Юджин Ґаскі та Дон Ровні.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!