С. Ф. Глузман. Рисунки по памяти, или Воспоминания отсидента

Юлія Ємець-Доброносова ・ Грудень 2012
Киев: Издательский дом Дмитрия Бураго, 2012.

Неоднозначність людського – ось про що думаєш, прочитавши книжку Семена Глузмана. Втім, мусиш додати: дуже приваблива неоднозначність. Або – неоднозначність як фундамент. І поряд із цією екзистенціяльною неоднозначністю й неоднозначністю трактувань постає дуже потужна однозначність у визначенні морального зла. Чітка, як у Ганни Арендт у її «Людях темних часів». На відміну від більшости спогадів правозахисників покоління Семена Глузмана, його книжка майже вільна від патосу, хоч і містить сильний струмінь етичного розмислу. Вона не вписується у патетичний пантеон документалістики на пошану героїв минувшини, хоча без таких спроб і не обійдеться. Якщо шукати для неї котрогось річища, то мені б ішлося не про мемуаристику дисидентів чи видання про них, і навіть не про документалістику, а про особливий вимір етичного дискурсу. Власне, якщо говорити про етичну домінанту, серед тієї есеїстики й документалістики останніх років, де вона присутня, цю книжку можна вважати однією із найпотужніших.

Якщо по-своєму, поза авторською композицією, уявно поділити видання на смислові частини, то особливо виділятиметься якраз лінія екзистенціяльно-есеїстична. У ній присутні і короткі міркування щодо людського та всіх можливих його проявів – від тихої приязні, глибокої єдности Я і Ти до лаконічної підлости, зведення Я до речі як цілою системою, так і окремими її суб’єктами. Другою частиною будуть тексти, що їх Семен Глузман написав іще у 1970-х роках; серед них і досить відомі, і менш знані. Третю групу складуть документальні тексти: реконструкції хроніки голодувань, записки і листи до офіційних радянських установ і осіб, збережені закордонними мас-медіями архівні документи, ба навіть згадки про втрачені листи. І нарешті, четверта, найрозлогіша частина книжки: спогади про тих, хто був поруч «на зоні». Відомі персони й загублені серед сотень обличчя. Звернення до слів Томаса Мана про те, що важко догодити одночасно правді та людям, уводить нас до специфічної манери замислюватися над минулим і водночас – до наскрізної у Глузмана лінії маленьких кроків як тактики і стратегії життя. Історія живе у нього як пам’ять про минуле, але водночас – і як уявна пам’ять про майбутнє. Пам’ять як суб’єктивність і суб’єктивність як пам’ять.

Особливі акценти містять записники. Тим більше – записники опубліковані. У Глузмановій книжці можна натрапити на ще один різновид письма – своєрідну мандрівку власними записниками, нотатки на нотатках.

Окремою темою книжки є тема ненаписаного. Вона проступає без зайвого патосу, моралізаторства чи надміру сентиментальної туги – як спокій даности. У нарисі «Міт про Сизифа» Семен Глузман згадує свій давній задум п’єси про мітичного героя і споглядає його з часової відстані: «Минуло тридцять років. Сьогодні я твердо знаю, що ніколи не напишу цієї п’єси. Я не зможу зробити цього. Закотивши свій власний камінь, я усвідомив: я не люблю Сизифа. Боюся його. Саме зона навчила мене боятися фанатиків і героїв».

На перше враження, книзі нібито бракує фотографій – того візуального матеріялу, який міг би збалансувати її текстоцентричність. Але далі приходить думка, що підібрати ілюстрації було б нелегко. Що це мало би бути – портрети людей, згаданих побіжно або докладно, картинки із життя, застиглі мелодії міст чи, може, навіть окіл таборів? Це, може, і зробило би книгу маркетинґово привабливішою, але додавало би патосу й сентименталізму, від чого саме Глузманове письмо майже вільне.

Книжку Семена Глузмана можна вважати і книжкою про можливості збереження цілісности суб’єкта у його протистоянні банальності зла. І все-таки найзначущішим, тим, що конструює суб’єкта, виявляється сама пам’ять, її антропологічні основи, засади її існування та конструювання. Сама структура книжки «Рисунки по памяти» та все, що сказано в ній, перетворює її на таке собі дуже індивідуальне дослідження пам’яті як того, що нам водночас і належить, і не належить, пам’яті – як ландшафту самосвідомости. І тут з’являється велика спокуса погратися із самою назвою. Чим усе-таки є Глузманові тексти – чи це малюнки, що проступають на внутрішньому екрані пам’яті, а чи їх нанесено на самій пам’яті пером оповідача пізніше? Обидві версії – прийнятні.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!