Victoria Smolkin. A Sacred Space Is Never Empty: A History of Soviet Atheism

Олег Кисельов ・ Квітень 2019
Princeton University Press, 2018.

Книжку Вікторії Смолкін «Святе місце порожнім не буває. Історія совєтського атеїзму» написано передовсім на основі архівних матеріялів, що їх авторка збирала в Києві, Москві, Санкт-Петербурзі та Вільнюсі, а також інтерв’ю з чотирнадцятьма «професійними атеїстами» – людьми, які мали безпосередній стосунок до совєтських атеїстичних структур. Серед них відомі українські атеїсти Євграф Дулуман (1928–2013) та Микола Закович (1931–2017). Авторка працювала і з монографіями з наукового атеїзму, документами комуністичної партії СССР та іншими текстами.

Дослідження побудовано не лише за хронологічним, а й за проблемним принципом. Перші два розділи розповідають про особливості атеїзму за часів Лєніна, Сталіна та Хрущова. Йдеться і про діяльність Спілки войовничих безбожників, і про заснування та функціонування антирелігійних музеїв і планетаріїв. Як стверджує авторка, у довоєнний час совєтську антирелігійну політику було пов’язано не так із тим, що релігія суперечила комуністичному світоглядові, як із тим, що релігію (передусім Православну церкву) розглядали як політичну силу, здатну об’єднати реакційні, контрреволюційні сили. Зміну ставлення Сталіна до церкви під час Другої світової війни також було пов’язано з інтеґраційним потенціялом релігії. Антирелігійна кампанія Хрущова органічно вписувалась у політику десталінізації. Авторка доводить, що релігію у другій половині 1950-х – першій половині 1980-х років розглядали не як політичного ворога, а як світоглядного супротивника.

У наступних п’яти розділах Смолкін досліджує різні аспекти функціонування совєтського атеїзму за часів хрущовської «відлиги» та брежнєвського «застою». Авторка розглядає атеїзм як науку, світогляд та соціяльну дисципліну. У першому випадку йдеться радше не про атеїзм як науку, а навпаки – про науку як потужний засіб атеїстичної пропаґанди. Смолкін розглядає цей кейс крізь призму космічних перегонів між СССР і США. Головною відмінністю між американськими і совєтськими космонавтами було те, що перші були побожні, а другі – безбожники. Компартія використовувала космічну тематику для пропаґанди атеїзму. Однак цікаво, що релігійну віру заступила «віра в рятівний потенціял науки, і одну харизматичну особу на небі (Бога) було замінено іншою (Ґаґаріним)». Смолкін зазначає, що тут маємо справу зі зміною об’єкта відданости, та не моделі мислення. «Якщо космонавти стали святими наукового атеїзму, то планетарій став [його] храмом», – пише Смолкін.

Розглядаючи атеїзм як світогляд, Смолкін зосереджується на проблемах, із якими стикалися «бійці світоглядного фронту». Авторка виявила, що живучість релігії в СССР (що суперечило марксистській теорії) наукові атеїсти пов’язували не з проблемою засвоєння науково-матеріялістичного світогляду (хоча їй приділяли чимало уваги). Для багатьох людей священик залишався людиною, до якої можна було піти по пораду, відверто поговорити, поплакатися на свої біди. І вже у 1960-х роках партійні ідеологи наголошують, що пропаґандисти атеїзму мають діяти як священики, апелювати не лише до розуму, а й до емоцій. Показовими були варіянти перейменування московського журналу «Наука і релігія»: «Світло», «Знання і віра», «Життя і релігія», «Джерело», «Знання для всіх», «Людина і світ», «Світ людини».

У розділі про науковий атеїзм як дисципліну авторка розповідає переважно про московський Інститут наукового атеїзму. Не зосереджуючись на історії установи, подає цікаві замальовки. Наприклад, керівний склад інституту підбирали на основі не лише професійного, а й партійного досвіду; серед атеїстів можна розрізнити активістів і науковців, які по-різному розуміли атеїзм: для одних він був засобом навернення громадян до науково-матеріялістичного світогляду, а для других – засобом дослідження релігії.

Окремо приділено увагу новим совєтським обрядам, що мали замінити релігійні й що їх розглядали як один із дієвих засобів боротьби проти релігії. Однак, хоча совєтська обрядовість у пізньосовєтський період стала невилучним складником совєтського способу життя, громадяни і надалі практикували релігію. При цьому, згідно з дослідженнями тих часів, хрещення дитини чи церковне вінчання не свідчило про релігійність учасників обрядів. Смолкін знаходить інше пояснення, яке циркулювало у колах наукових атеїстів. Молоді люди часто вдавалися до релігійних практик як до певної розваги. Похід до храму трактували як відвідини театру чи цирку.

Деприватизація релігії (термін Хосе Казанови), тобто повернення її до публічної сфери у світовому масштабі у кінці 1970-х років, знову поставила релігію в СССР як політичну проблему. Реакцією на її вирішення було заснування філій Інституту наукового атеїзму в різних республіках, зокрема й у Києві.

Книжку завершує розгляд періоду ґорбачовської перебудови та святкування тисячоліття хрещення Київської Русі. Початок цього періоду супроводжувався атеїстичною контрпропаґандою, та все закінчилося зустріччю Ґорбачова із патріярхом Піменом та появою релігії у теле- й радіоетері. 1990 року вона стала звичним компонентом совєтського життя, атеїзм почали ховати за вивіскою «релігієзнавство».

Ситуацію з релігією в СССР Смолкін уподібнює до долі храму Христа Спасителя в Москві: храм зруйнували 1931 року, був намір побудувати на його місці Палац Рад (Дворец Советов), але 1960 року там зробили басейн. Атеїзм так само намагався заповнити звільнений від релігії простір, однак утворив порожнє місце. Звільнені від релігії совєтські громадяни не перетворювалися автоматично на атеїстів, як це демонстрували совєтські соціологічні дослідження. Значна їх частина ставала байдужою і до релігії, і до атеїзму.

Книжка Смолкін має зацікавити неординарним підходом до совєтської історії. Вона не наголошує совєтську (анти)релігійну політику, не переказує постанови ЦК КПСС і не вивчає занепаду та відродження релігійного життя. Наголос зроблено на атеїстичному вихованні, ефективність якого передбачала не лише вивчення особливостей різних конфесій та змісту релігійної свідомости віруючих, а й пошук того, чим цю свідомість заповнити.

Єдине, чого немає у книжці, – це реґіональних особливостей совєтського атеїзму. Хоч його й не представлено як гомогенний феномен, і авторка згадує, що відбувалося на периферії, та з книжки може скластися враження, що ситуація Москви чи Лєнінграда є репрезентативною і для Бішкека чи Тбілісі. Безумовно, кожна совєтська республіка мала свої особливості функціонування атеїзму.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!