Андрій Любка. Саудаде

Володимир Шелухін ・ Серпень 2018
Чернівці: Meridian Czernowitz, 2017.

Тексти, що ввійшли до збірки, жанрово варіюються між художнім репортажем, нарисом і настроєвим есеєм. Вочевидь, дався взнаки публіцистичний досвід автора. Хоча, безумовно, вони не є зразками «літератури факту» – суб’єктивний погляд тут дуже сильний і вирішальний. «Саудаде» продовжує колись обірвану й багату українську (і водночас найбільш космополітичну) традицію мандрівної літератури, в якій жваву спостережливість, дотепні зауваження, ностальгійну рефлексію, молодече завзяття відтінено ледь помітною печаттю смутку, за якою приховано дещо обтяжливу, але шляхетну зрілість.

У цьому сенсі можна відчути певний перегук «Саудаде» з нарисами 1920-х років, скажімо, Майка Йогансена, який полюбляв обирати до них екзотичні, запозичені з чужих мов назви. Значна частина текстів – барвисті увертюри до інших культур, однак вони правлять лише за інструмент глибшого самопізнання («Мій приятель Джордж», «Веселий цвинтар», «Маловіште», «Барток над Атлантикою» тощо). Сучасні технології підривають рефлексивність тексту й здатність діяти осмислено: поведінкові науки витісняє data science, а спогад і враження – стрім в інстаґрамі. З огляду на це, Любчині тексти балансують на межі. І ця межа радше темпоральна. У старих вулицях розмаїтих міст, згадках про Олімп чи дорожні турботи, дискусіях про кохання відчувається присутність чогось дуже сучасного, навіть поточного і зовсім далекого, відстороненого, навіть втраченого. Давня мандрівна література зазвичай була пов’язана з одним сюжетом: паломництвом до святих місць чи пошуком таємничих країв. Натомість тексти Любки пронизано сучасністю: розпорошені та принагідні, вони в своїй фраґментованості подекуди заплутують. Водночас в них чимало ремінісценцій із класичної літератури (скажімо, Вольтера), однак центральною постаттю тут є, звісно, Овідій – давній поет, коханець і любитель вина, що волею правителя опинився на засланні в далекому варварському краю. Овідіяна Любки – це обмірковування власного варварства в усіх можливих (і не лише неґативних) сенсах, осмислення межі цивілізованости й цивілізації. Це серйозна книжка, тож, як і більшість серйозних книжок, її захопливо читати.

Засадничу ідею «Саудаде» втілено, мабуть, в одному з прикінцевих есеїв – «Сліпота фотографії», в якому автор оповідає дотепну історію, як сліпий Борхес писав передмову до фотоальбому, зіставляючи це писання з власним досвідом візуального сприйняття і відчуття. «Саудаде» могла би бути фотоальбомом, а не збіркою текстів – подорожі й враження дуже легко полонити техногенною образністю, однак тоді ця книжка не була би собою. Тоді ми не відчули б того екзотичного «саудаде», того притлумленого суму, лихоманки неспокою, що супроводжує нас у подорожах до чужих країв і в спогадах про власні.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!