Ольга Кириллова. Серп холодной луны. Реконструкция моделей чувственности

Володимир Верлока ・ Квітень 2011
Санкт-Петербург: Алетейя, 2010.

Видана в Санкт-Петербурзі книжка київської авторки Ольги Кирилової «Серп холодного місяця» є виразним провісником нового письма, поки що досить нетипового для нашої культурології. Яскравий авторський стиль поєднано в ній із методологічним підходом, базованим на ляканівській версії психоаналізу, що на українських теренах є незвичним і майже новим.

У першому розділі йдеться про відому картину Крамського «Незнайомка». Дослідниця вміло показує, наскільки – мало не до навпаки – змінило сенс цього твору масове його тиражування в совєтській культурі. Досить амбівалентний образ la femme fatal, який багато хто з сучасників уважав за непристойний, перетворився на емблему, а точніше сказати – мітку символічної, а часом просто формальної причетности до «світу культури»: друковані на календарях репродукції прикрашали стіни вбогих кімнат у гуртожитках.

Аналізуючи в наступному розділі комедію Лопе де Веґи «Собака на сіні», авторка слушно вказує на невротичний характер героїні. Діана буквально розривається між своїми сексуальними бажаннями та психологічною неможливістю пристати на пропозиції залицяльників. Але бажання Діани є не просто примхою розбещеної жінки, а виявом неповноти самої реальности. Цей принцип яскравіше увиразнено в оповіді про графа Каліостро з відомого фільму «Формула кохання». Сумний і меланхолійний Каліостро здатний творити різні дива, зокрема й матеріялізувати людські уявлення та забаганки. Але й для нього розлом існує не між свідомістю та реальністю, а в глибинах підсвідомого.

Амбівалентність культури, на думку Кирилової, походить із того, що саме вона, з одного боку, відтворює цей розлом у нових поколіннях, а з іншого – надає бодай якісь засоби для його нейтралізації. Однак авторка принципово ухиляється від остаточних висновків, воліє не давати жодних рецептів і обмежується спостереженнями про механізми витіснення сексуальности в Совєтському Союзі та вікторіянській Англії. Аналізуючи суто совєтське явище – авторську пісню (зокрема Окуджави та Щербакова), дослідниця віднаходить у ній – попри те, що про ідеї Фройда та Лякана її творці вочевидь не мали жодної гадки – описані у психоаналізі структури витіснення.

Типовим і виразним прикладом витісненого прагнення неможливого є славетний образ поета Сирано де Бержерака. Він може висловлювати почуття до своєї коханої тільки в листах, написаних від імені іншого. Цілком очевидно, що ці стосунки, якби йому вдалося відкритися їй, втратили б для нього всякий сенс і привабливість. Здавалося б – чому? А тому, що близкість є бажаною не як така, а саме завдяки своїй нездійсненності. Отже, «звести кінці з кінцями» виявляється принципово неможливим, і людська ідентичність постійно перебуває всередині гри надлишку та нестачі, котрі принципово не можуть скомпенсувати одне одного. Таку ситуацію показано на прикладі п’єси Фридриха Дюренмата та її екранізації «Візит дами». Тут ми бачимо масштабну спробу головної героїні помститися за ті приниження, котрих їй довелося зазнати замолоду, багато років тому. Але навіть попри майже безмежну могутність месниці та цілком очевидну ницість її колишніх земляків «справедливість» виявляється неможливою внаслідок того ж таки розлому ідентичностей. Справу ускладнює ще й те, що жінка сама собою є неозначуваним об’єктом, вона може набувати ідентичности лише через співвіднесення з чоловіком. Ця теза справджується для багатьох наведених у книжці прикладів – від «Незнайомки» Крамського до Шекспірової Офелії.

Ідучи шляхом цих роздвоєнь, ми опиняємось у царині такої принципової невизначености, де єдиною можливістю засвідчити свою ідентичність є смерть, зазвичай – через самогубство (як у випадку Офелії). Розглядаючи відому історію Синьої Бороди, авторка несподівано висновує, що всі його вбивства – не що інше, як невдалі спроби самогубства, тобто прагнення прийняти смерть (а з нею і свою довершену ідентичність) від жінки, тобто жінок, котрих він – хоч як дико це звучить – справді кохав.

Наприкінці Кирилова вміщує до своєї ґалереї жіночих образів іще один – образ Найкращої Няні Мері Попінс. Він великою мірою пов’язаний з архетипом Великої Матері, а в історичному плані – з образом вікторіянської Англії, тобто такої собі жіночої Імперії, де реальним жінкам, утім, живеться аж ніяк не легше. Ця символічна діва-мати є своєрідним символом колообігу часу, життя роду та «вічного повернення». Вона «від’їжджає на каруселі». Та й не дивно, адже, за висловом Жиля Дельоза, «сенс вічного повернення полягає якраз у тому, що ніщо не вертається».

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!