Джуліан Барнз. Шум часу

Ганна Протасова ・ Листопад 2017
Київ: Темпора, 2016.
Переклад з англійської Віри Кузнецової

Роман британського прозаїка подає художню біографію Дмітрія Шостаковіча — видатного композитора і жертви совєтської державної машини. Хоча слово «жертва» тут має умовний характер: на відміну від більшости представників тодішньої творчої інтеліґенції, Шостаковіча не було ув’язнено і він не загинув від руки ката, а прожив, здавалося б, доволі успішно, зумів зреалізувати себе як композитор; його рідня (дружина і діти) не зазнала репресій. Яку ціну заплатив Шостаковіч як особистість за можливість жити і працювати у загалом нелюдський час? Барнз вибудовує наратив саме довкола цього питання.

Книжку розбито на три частини, кожна з яких співвідноситься з певним історичним зрізом совєтської епохи. Перша частина — 1920–1930-ті роки — час, який зробив молодого Шостаковіча широко відомим, але водночас змусив пережити жах імовірної загибелі. Після виходу в газеті «Правда» статті «Сумбур замість музики» (яка піддала нищівній критиці оперу «Леді Макбет Мценського повіту», а її автора зарахувала до «ворогів народу») Шостаковіча допитали у справі совєтського військового діяча Міхаіла Тухачевського; відтак композитор (згідно з леґендою) щоночі чекав на ув’язнення просто на сходовому майданчику. Лейтмотивом цієї частини є дедалі інтенсивніше переживання страху, який підкріплював схильність героя бачити довколишню дійсність у координатах морального релятивізму.

Другу частину присвячено воєнним і повоєнним рокам — часові, коли після нетривалого послаблення сталінського терору композитор знову потрапив у немилість через кампанію проти «формалізму» в музичному мистецтві. Центральний епізод цієї частини — візит Шостаковіча до Нью-Йорка 1949 року, під час якого він, відповідаючи на запитання композитора-еміґранта Ніколаса Набокова, публічно підтримав совєтську позицію щодо музики Іґоря Стравінського. У цей період Шостаковіч дедалі більше замислюється про себе та свій творчий спадок із позицій вічности. З одного боку, він бачить себе як жертву у хрестоматійному протистоянні «влада — митець»; а з другого — не може побороти спокусу приміряти на себе фрак «червоного Бетговена» — найвизначнішого композитора сталінської епохи.

Третя частина — це оповідь, зокрема, про останній «великий» компроміс композитора з владою, а саме про вступ Шостаковіча до комуністичної партії за часів Микити Хрущова. Намагаючись уникнути вступу, митець у розмові з партійним діячем Петром Поспєловим навіть покликається на наявність у нього «певних релігійних переконань». Барнз подає роздуми Шостаковіча з цієї нагоди, використовуючи типову для оповідної манери роману мляву іронічність: «Він, звісно, думав про самогубство, коли підписував покладений перед ним папір, — та оскільки він уже вчиняв моральне самогубство, який сенс був би в фізичному?» Саме на нерозривності біографічного, політичного та власне творчого у сучасному сприйнятті долі Шостаковіча наголошує Барнз у романі. Структурована оповідь дає змогу побачити своєрідні паралелі між життєвим шляхом композитора та його творчістю, між музикою як такою та «шумом часу».

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!