Михайло Бриних. Шидеври світової літератури. Хрестоматія доктора Падлючча. Том 1

Анастасія Левкова ・ Березень 2014
Київ: Laurus, 2013.

Хрестоматії «доктора Падлючча» (так здавна іменує свого ліричного героя, а заразом і себе, письменник і критик Михайло Бриних) – це спроба перечитати окремі твори окремих авторів світової та вітчизняної класики. Вона прикметна екстраваґантною мовою, з якою «доктор» уже встиг повправлятись у своїх художніх книжках – романах «Шахмати для дибілів» (2008) і «Хрустальна свиноферма» (2012), – а також у численних постах на Фейсбуку та у блоґах. А тепер він уживає її в розмовах про класиків, які досі – принаймні у книжках – вели «високочоло», ні на крок не відходячи від норм ортографічного словника. Бриних береться за знаних усім зі шкільної лави Олеся Гончара («Собор»), Феофана Прокоповича («Володимир»), Миколу Хвильового («Санаторійна зона»), Івана Нечуя-Левицького («Кайдашева сім’я»), Миколу Гоголя («Вечори на хуторі біля Диканьки»), Володимира Винниченка («Краса і сила»), Панаса Мирного («П’яниця»), Олександра Довженка («Земля»), Івана Котляревського («Енеїда»), Михайла Коцюбинського («Тіні забутих предків»), Марка Вовчка («Інститутка»), Івана Карпенка-Карого («Сто тисяч») і Григора Тютюнника («День мій суботній»). А також за авторів, якщо не всіма прочитаних, то принаймні впізнаваних: Рея Бредбері, Германа Мелвіла, Брема Стокера, О. Генрі, Ґете, Вільяма Фолкнера, Вільяма Шекспіра, Владіміра Набокова, Артура Конан Дойла, Фьодора Достоєвського, Ернеста Гемінґвея та Альбера Камю.

Зазвичай про мову рецензованої книжки згадують насамкінець. У випадку з Бринихом це було би помилкою: мова в нього визначає все. Стверджувати, що «Шидеври» написано суржиком, – це безперечне спрощення. «Шидеври» написано сумішшю суржику з жарґоном, англіцизмами, але також і «солов’їними» словами. Іншими словами, тут задіяно всі реґістри мови. Писати про класиків мовою, яку вживаємо за гальбою пива, – це нібито вульґаризація. Але, може, варто поглянути на це як на визволення? Здавалося, писання такою мовою – спроба привабити ширшу авдиторію, ту, яка спілкується принаймні тим-таки суржиком. Але насправді оцінити таку гру можуть здебільшого гуманітарі, які перед «Шидеврами» прочитали вже тисячі томів, – саме їх, досвідчених читачів і художніх, і нехудожніх текстів, спокушає гра й багатство живого мовлення. Парадоксально, та саме така форма спонукає до осягнення могутности української мови.

Есей про кожен твір має приблизно такі складники (з певними варіяціями):

1. Вступ, де автор може сказати все, що йому наболіло в зв’язку саме з цим письменником. І яку б іронічну маску не створювала мова, крізь неї нерідко прозирають смуток і жаль, а подекуди й відчай – письменників завжди є за що пожаліти, а в літературі завжди є за чим посумувати (особливо якщо любов до літератури – непідробна, якщо це любов читача, а не наукової установи). В цій частині есеїв нерідко трапляються розлогі й напозір далекі від головної теми роздуми, з яких, утім, згодом логічно виринає і відповідний класик, і його твір.

2. Переказ сюжету. В цьому розділі Бриних доступно пояснює реалії, в яких постав твір. Можна сказати, що це своєрідний «апдейт» творів, написаних у попередні століття, за допомогою сучасної мови та сучасних смислів.

3. Розділ «Шо хотів сказати автор?» – те, що хотів би зрозуміти кожен читач, а не завжди вдається. Зрештою, «істинний шидевр, правду кажучи, знаменитий тим, шо каждому поколінню в каждій страні нашіптує шото своє, і це всігда дуже по-разному», тож і сучасному українському читачеві, як із цього випливає, кожен письменник хоче сказати щось інше. Бриних якраз і намагається розгадати, що саме. Тлумачення його завжди ориґінальні, цілком несподівані й часом дуже відверті.

4. Розділ про центральних персонажів – із чіткими, без розтікання думки, характеристиками тих, хто «населяє» твір, відповідями на запитання, що вони символізують, яка їхня функція в тексті й чи доречні вони тут (часто письменникам перепадає від Бриниха: він не соромиться визнати, що подекуди автор, так би мовити, не до кінця геніяльний).

5. Розділ «Жанрово-стилістичні особливості твору», де також здійснено частковий «апдейт», ориґінальні порівняння, смаковиті метафори, а також – місцями – вказівки на вади стилю.

6. Розділ «Нєкоторі любопитні факти» або «Різна інтиресна мєлочовка».

7. Розділ «Ярчайші цитати».

Загалом тенденція руху науки від академізму (себто прозорости сенсів, наукової термінології тощо) до есеїстичности (метафоризації, певної двозначности й непередбачуваности тверджень) була помітною ще в 1960-х, але на той час лише у Франції чи принаймні на Заході. В Україні ця тенденція увиразнюється хіба в останні роки, хоча і тепер її багато хто ганить. «Шидеври» Бриниха засвідчують іще не переможну, але вже дуже впевнену ходу літературознавчої есеїстики. Зрештою, будьмо відверті: нині лише відмова від академізму здатна порятувати тексти як вітчизняних, так і зарубіжних класиків від забуття й зневаги з боку потенційних читачів.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!