Міхал Лучевський та інші. Solidarność: krok po kroku. Solidarity: Step by Step

Яна Примаченко ・ Грудень 2017
Warszawa: Centrum Myśli Jana Pawła II, 2015.

Колектив авторів на чолі з Міхалом Лучевським, заступником директора Центру думки Івана Павла ІІ, поставив за мету показати етос «Солідарности». У вступі автори зазначають, що, по-перше, книжка не є історією незалежної польської профспілки, а по-друге, свідомо уникають означування, чим була «Солідарність». Натомість читачам пропонують зануритися у досвід та практики руху завдяки аналізові свідчень учасників подій, нового прочитання документів і текстів провідних діячів руху і самим узятися за визначення солідарности, проте вже як універсальної метафізичної категорії.

Книжку видано польською та англійською мовами. Оскільки головною цільовою авдиторією Центру є молодь, виклад побудовано відповідно до стандартів «кліпового» сприйняття інформації. Видання містить безліч світлин, блоків із цитатами, схем та інфографіки. Для зручности на береги винесено біографічні та інформаційні довідки. Такий виклад матеріялу створює відчуття багаторівневого гіпертексту.

За відправну думку автори беруть те, що рух «Солідарність» у Польщі становив передовсім революцію духу і його універсальні цінності дали змогу об’єднати людей різних політичних та ідейних переконань: «“Солідарність” об’єднала людей, які були чужими чи навіть ворогували між собою. Вона зруйнувала стіни між ними. Пізніше один із них став папою, інші — професорами класичної філософії, законодавцями, відомими письменниками, впливовими видавцями, а дехто — мучениками».

Доба «Солідарности» зростила ціле покоління польських інтелектуалів: Лєх Валенса, Кароль Войтила, Йозеф Тішнер, Яцек Куронь, Лєшек Колаковський, Зиґмунт Бауман, Адам Міхнік. І це далеко не повний список. Їхня діяльність значно вплинула на інтелектуальну атмосферу Центрально-Східної Европи, а у випадку Кароля Войтили — навіть світу. Цю епоху показано як період, коли люди почали жити у правді, добрі та з гідністю. Саме правду автори визначили як головний елемент етосу «Солідарности». Тільки правда змогла перемогти систему, побудовану на брехні, і подолати атомізацію суспільства, спричинену комуністичним режимом. Але досягнуту солідарність не було дано раз і назавжди, тому її було втрачено. На думку авторів, настав час згадати забуті уроки.

Значну увагу приділено практичному вимірові польського діялогу примирення, потреба в якому виникла одразу після падіння комуністичного режиму. При цьому автори усвідомлюють обмеженість діялогу: «Коли його використовують інструментально, коли є місце грі, суперництву та брехні; де існування правди ставиться під питання, там діялог заклякає і стає непродуктивний, і навіть якщо він триватиме, то насправді перетворюється на штучний та фальшивий. Він стає надзвичайно складний, якщо взагалі можливий». У сучасній ситуації суцільних симулякрів, коли «нічого правдивого, і все можливо», питання чесного діялогу набуває онтологічного значення. У цьому сенсі інтелектуальна спадщина Івана Павла ІІ є актуальною як ніколи.

Шлях до примирення завжди лежить через прощення. Примирення є складним і важким процесом, неможливим без усвідомлення моральних аспектів, що вимагають чітких і послідовних практичних кроків. Діялектична єдність зради і прощення та співчуття і справедливости, за християнською етикою, і творить поле солідарности.

Впадає у вічі певна типологічна подібність «Солідарности» та української Революції Гідности. Автори зазначають, що революцію духу завжди супроводжує «вибух пам’яті». Це є природною реакцією на дії влади, яка йде шляхом «амнезії» або намагається «замкнути» пам’ять у колі приватних спогадів.

Керуючись задекларованим прикладним характером посібника, автори вміщують наприкінці книжки практичні рекомендації. Вони позиціонують себе як поводирів, що пропонують зробити шість кроків назустріч солідарності, а саме: дивитися в очі реальності, прагнути добра, самовдосконалюватися, служити іншим, боротися за порозуміння, шукати прощення у правді.

Ідея показати рух «Солідарність» як певне практичне втілення універсальної категорії доволі непроста, та автори наполягають, що це єдиний можливий шлях. Доба постмодерністського релятивізму добігає кінця, і в умовах розгублености еліт перед новими глобальними викликами правоконсервативні інтелектуали закликають повернутися до універсальних християнських цінностей. Чи запропонує хтось інший рецепт?

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!