Борис Єґіазарян. Сорок джерел

Олег Сидор-Гібелинда ・ Квітень 2019
Львів: Видавництво Старого Лева, 2018.
З вірменської переклав Анушаван Месропян

Перше враження від книжки – наскільки схожими є літературні твори Бориса Єґіазаряна на його картини – виявляється вкрай хибним, бо виникає на хвилі бажання «зазирнути в кінець», де вміщено декілька його достоту ідилічних віршів, та й то, як на те поглянути (яка вже там ідилія: чоловік не відає, як перезимує без пальта! – добре, айстри в пригоді стали). А ще – тонку збірку прикрашено витонченою графікою митця, яка унеможливлює, здавалося б, похмуру інтонацію. Знайомі образи Єґіазарянового малярства – ангели, гори, плоди-гранати, хмари – з’являються і на цих сторінках. Їх доповнюють зразки авторського рукописьма – звісно, мовою предків, що дає змогу згадати заувагу Андрєя Бітова щодо магічної сили вірменської абетки: простий напис на вуличній пекарні – а здається рядком із древнього епосу.

Але книжка таки про сумне, болюче, страдницьке і, зрештою, подолане. Лише неуважний погляд вихоплює з рясноти авторових спостережень, сентенцій, спогадів, казкових придумок метафори умовної розкоші, що їх увели до обігу, перенаситивши донесхочу, французькі символісти «другої хвилі». На кшталт «срібної чаші», «чесности сапфірів», «краплинок срібла» чи «срібної запонки». У візуальній творчості вони є основою образної системи Єґіазаряна, але в текстах – рідкість, а водночас – метафора кращих куточків світу, бо ота ж «срібна запонка» – це рідне авторове село Арагац, побачене згори. Навіть із урахуванням цілком природних «перламутрових хмар із золотими кігтями», «золотого зернятка» й «золотої мотузки», таких «коштовних» (буквально та метафорично) образів тут обмаль.

Отже, бачимо скупі проблиски розрад у вкрай суворому світі, де панують не лише війна (митець добровольцем захищав кордон своєї землі, про що згадує Андрій Курков у передмові, а чимало колеґ-митців могли би розповісти про активну Борисову роль у двох українських Майданах) і злидні, а й заздрість, злоба, просто побутова ксенофобія. Автор не каже, яких підозр та утисків він зазнавав на українській землі (про що випадково дізнаєшся зі старого інтерв’ю; він із тих, хто ніколи не скаржиться). Митець спрямовує лезо критичного спогаду на своє начебто ідилічне сільське минуле: історія з греком-еміґрантом Карпісом досить показова, і не треба чекати якоїсь «години пік», як це відбувається у «Древі бажань» Абуладзе (або жорсткіший варіянт: у «Володареві мух» Ґолдинґа), аби в людині прокинулися кровожерні інстинкти. Вони ніколи не засинали. І давалися взнаки – підлітковою аґресією, жадобою самогубства, елементарним крадійством. Але ж ніхто не скасовував простої і бездонної самотности – героїні однієї з новел, дівчинки, приреченої на примусове споживання транквілізаторів (художник проявляє себе й тут, образно окреслюючи це як «лікування білизни самотності різноколірними пігулками»).

Попри сказане, «Сорок джерел» – книжка обнадійлива, світла, чиста. Образ, винесений як збірний для шістнадцяти есеїв та восьми віршів, позначає очищення, чудесне перетворення, компенсаторний зблиск за все недоладне, важке життя – тлінне і прекрасне. Тож якщо в героя крадуть картину, йому у вікно сиплються пелюстки троянд; вдруге його рятують квіти: від розпачу і від холоду (айстри), а власне, знову, від розпачу: «бо зараз же літо», що герой усвідомлює не одразу – в останньому рядку шестирядкового вірша.

Художня література, яку пише художник, – окремий жанр творчости, цікавий у будь-якому випадку з огляду на авторів основний фах, супутні становленню особистости майстра обставини (себто «скрипка Енґра» несумісна зі «скрипкою Паґаніні», попри те, що один портретував другого). Гадаю, тут особливий випадок, коли митець не вимагає подібної поблажливости, і не здивуюся, коли кількість симпатиків малярства Єґіазаряна збільшиться після прочитання «Сорока джерел», позаяк картина, яку не завжди є змога побачити живцем, програє у репродукуванні, а от слово транслюється без змін. Не враховуючи, звісно, «труднощів перекладу», про які тільки здогадуємося, бо україномовна інтерпретація Борисової прози і віршів, яку здійснив Анушаван Месропян, не залишає сумнівів у адекватності здійсненої праці. Як і – скажемо наостанок – у плідному внеску вірменських митців в українське мистецтво, передусім кінематограф. Додам лише, що автор «Тіней забутих предків» уславився й колажами, яким поетика Бориса Єґіазаряна не суперечить, а в чомусь від них навіть відштовхується.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!