Інститут філософії імені Григорія Сковороди НАН України. Соціокультурні та теоретичні засади філософії постмодерну

Юлія Ємець-Доброносова ・ Лютий 2019
Київ: Інститут філософії імені Григорія Сковороди НАН України, 2017.

Дискусії науковців і митців щодо постмодерну й постмодернізму сьогодні вже не такі популярні, як півтора десятиліття тому, однак колективна монографія академічних філософів не справляє враження розмови-відлуння чи постскриптуму. Більшість авторів книжки розглядають постмодерн як соціокультурну ситуацію, що почала складатися в минулому столітті, але є актуальною й нині. Недарма у передмові Віталій Лях згадує неоднозначну оцінку постмодерну, яку йому дали філософи, і наголошує, що сьогодні варто осмислювати не лише його природу, зміну оптики розуміння світу або нові соціокультурні реалії, а й проблематизацію настанов і принципів самої філософії.

Кількість згадуваних у книжці представників філософів-постмодерністів вражає, причому, окрім звичних Жана-Франсуа Ліотара або Жака Дериди, з’являються імена й ідеї десятків менш знаних теоретиків. Тож цінність монографії у тому, що автори вміло актуалізують певні ідеї, методологічно важливі для багатьох галузей гуманітаристики. У цьому сенсі вирізняються розділи авторства Людмили Ситниченко (сучасна політична антропологія) і Оксани Йосипенко (семіологічна філософія мови). Та й за смисловою щільністю і концептуальною виваженістю ці частини найсильніші. Йосипенко зосереджується на аналізі типу філософування, який домінував у Франції від кінця 1960-х до початку 1980-х років і набув значної популярности в англомовних і постсовєтських країнах, а Ситниченко аналізує концепції постмодерної філософії справедливости і філософії людської гідности.

Історико-філософська перспектива переважає в більшості розділів, проте є спроби вийти за ці рамки. Скажімо, Віктор Пазенок зосереджується на ідеях найвідоміших персон, із якими традиційно пов’язують постмодернізм у філософії, і на прикладах показує, якими масштабними й багатовекторними зазвичай були постмодерністські проєкти у авторів із різних країн світу. На увагу заслуговує й висновок дослідника про постмодернізм як незавершений проєкт (за аналогією із тезою щодо модерну, яку висловив Юрґен Габермас). Розділ Костянтина Райди, присвячений проблемі трансформації філософського мислення в горизонті постмодерну, містить багато критики стану сучасної культури, місця в ній філософії і самих філософів-постмодерністів. Після позначеного песимістичними інтенціями звинувачувального монологу дослідник вдається до зіставлення премодерну, модерну і постмодерну та осмислення в них уявлень про суб’єкт, і у висновку наголошує, що «загалом постмодерністська ідеологія далека від способу життя і думок більшості наших сучасників». Натомість Ярослав Любивий пропонує не критику ідей філософів-постмодерністів, а аналіз феномену віртуального суспільства доби постмодерну, використовуючи перспективи і постмодерних візій, і підходи синергетики.

У книжці немало авторських означень концепцій різних філософів, але вони часом не лише спонукають до діялогу з інтерпретатором, а й спантеличують. Наприклад, критика цинічного розуму Петера Слотердайка названо «автором сучасної версії цинізму», а Габермаса — творцем «стратегії морального оздоровлення соціуму». Читач має шанси і посперечатися з деякими авторами монографії щодо залучення окремих сучасних філософів із кола етиків або тих, хто осмислює проблеми долання екологічної кризи, до філософів постмодернізму. Книжка неприємно рясніє різними написаннями (з великої і малої літери) слів «постмодерн», «модерн», «премодерн», хоча жоден із авторів їх не обґрунтовує. Найбільше дивує, коли два варіянти написання співіснують в одному розділі, що можна пояснити хіба що редакторським недоглядом. Прикро вражають і розсіяні текстом фрази про те, що неназвані постмодерністи дещо прогнозують, що не супроводжується бодай якимись посиланнями. Попри це, чимало актуалізованих у книжці проблем могло би стати предметом ширших дискусій із виходом за межі академічного наукового середовища. Зокрема, за найперспективніші серед них можна вважати питання співіснування міток модерну і постмодерну у сучасності, специфіку мережевого суспільства і особливостей комунікації між Я та Іншим у ньому і, звісно, особливостей проявів усього переліченого в соціокультурному горизонті теперішньої України. Вони, на жаль, у цьому виданні залишилися на узбіччі. 

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!