Редактори Павло Романов, Єлєна Ярська-Смірнова. Советская социальная политика. Cцены и действующие лица, 1940–1985

Віктор Крупина ・ Серпень 2011
Москва: ООО «Вариант», Центр социальной политики и гендерных исследований, 2008.

На тлі підвищеної кон’юнктурної уваги до соціяльних стандартів і ностальгійних згадок про «соціяльну» спрямованість державної політики в Совєтському Союзі, підживлюваних навальною комерціялізацією суспільних відносин, розглянути досвід совєтської соціяльної політики під науковим кутом зору було би дуже доречним. Центр соціяльної політики та ґендерних досліджень, видавши у Москві 2007 року збірку наукових статтей «Советская социальная политика 1920–1930-х годов: идеология и повседневность», невдовзі знову звернувся до цієї теми в інших хронологічних рамках.

Книжка про соціяльну політику другої половини XX століття, випущена під редакцією двох працівників Центру – його директора Павла Романова та наукового керівника Єлєни Ярської-Смірнової (вони також спільно редаґують «Журнал исследований социальной политики») – містить 16 праць, згрупованих у п’ять розділів. У передмові, яку редактори написали спільно з відомою дослідницею історії совєтського повсякдення, науковим консультантом проєкту Наталією Лєбіною, зазначено, що в СССР до 1960-х років словосполуку «соціяльна політика» в офіційному дискурсі не вживали, натомість побутували синоніми «турбота» і «контроль», у рамках яких і побудовано наратив.

Євґеній Крінко, Татьяна Хлиніна та Ілона Юрчук описують злигодні дитячих будинків Кубані у 1941–1945 роках, що їх оминали увагою і совєтська, і окупаційна влади. Ґеорґій Ґончаров розповідає про людей, змобілізованих у трудові армії: прирівнені до засуджених, вони мали працювати як юридично вільні громадяни і, животіючи в жахливих умовах, задовольнятися цинічно запровадженою щодо них системою «моральних стимулів праці» – перехідними червоними прапорами для передових колон, почесними емблемами для бриґад, нарадами ударників.

Наявність місця роботи та житла були основною підставою для дозволу реевакуації у післяблокадний Лєнінград, про що пише Іріна Карпєнко. На фоні суперечливого ставлення влади до інвалідів Єкатєріна Чуєва на прикладі Саратовської области демонструє, як в повоєнному Союзі формувався «Інститут скарг» – спосіб домогтися від влади декларованої соціяльної допомоги, пишучи листи, звернення та скарги. Марія Мініна-Свєтланова аналізує виховні практики та інтернаціональний мікроклімат у Івановській школі-інтернаті ім. Є. Д. Стасової, прикметної тим, що вона стала місцем первинної соціялізації дітей революціонерів різних країн і навіть континентів.

Труднощі воєнного функціонування шкіл і повоєнного відновлення їх мережі, спрямованість новацій розглядає Ен Лівшиц. Вона відзначає, що розроблені перед війною реформи було запроваджено у 1943–1944 роках. Фінансування шкіл перекладали на місцеві бюджети. Дилему для влади в період пізнього сталінізму – надавати медичну допомогу за виробничим принципом чи всеохопну – Крис Бартон пов’язує з прагненням медичного керівництва знайти застосування армії лікарів; існувала й вигода для держави: населення отримало ширший доступ до охорони здоров’я, особливо у сільській місцевості. Ольга Лисікова стверджує, що крім прямого – лікувально-профілактичного завдання – совєтські курорти і сфера туризму були ідеологічним інструментом виховання сумлінних працівників, формування совєтської ідентичности на колективному рівні.

Шейла Фіцпатрик досліджує так звані асоціяльні елементи (безпритульних, жебраків, нероб, повій тощо) у пізньосталінському і хрущовському СССР, боротьбу влади з ними. Парадокс, що його побачила влада: мірою наближення до омріяного комунізму й віддалення від капіталістичного минулого «пережитки капіталізму» міцнішають. Виявляється, з ними все ще треба боротися. Принципи конструювання соціяльних аномалій у хрущовському СССР, спроби перекласти боротьбу зі «стилягами», «хуліганами», «валютниками» тощо на громадськість показує Наталія Лєбіна. Єлєна Жидкова вивчає роль громадських організацій і партійних осередків у вирішенні сімейних конфліктів у 1950–1960-х роках. Аналізуючи ілюстрації в журналах «Крокодил», «Работница», «Здоровье», Марія Антонова простежує способи влади конструювати образ жінки в совєтському суспільстві, прагнення виробити в неї совєтську ідентичність.

На марність спроб привчити споживача до громадського харчування вказують Оксана Запорожец і Яна Крупєц. Визнаючи заслугу влади у розширенні мережі харчувальних закладів, авторки констатують, що воно не відучило громадян від смачнішої, різноманітнішої трапези у сімейному колі. Ґаліна Карпова аналізує парадокси антиалкогольних кампаній у Совєтському Союзі. Кожен совєтський лідер робив спроби обмежити споживання алкоголю в країні, але, недооцінюючи традиції та силу «суперника», жоден так і не досягнув мети. Суперечливість ґендерної політики в СССР на прикладі володіння автомобілем і водіння його показує Ростислав Кононенко: жінка за кермом була прикметою емансипації жінок і зростання добробуту громадян, а водночас у візуальних образах присутнє глузування над такими жінками, їх сприймали як нездалих водіїв.

Попри заявлений у назві період 1940–1985 років, більшість статтей стосуються пізнього сталінізму та хрущовської доби й обмежуються переважно російською периферією.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!