Серж Лифар. Спогади Ікара

Олеся Найдюк ・ Травень 2008
Київ: Університетське видавництво «Пульсари», 2007.

Ця оповідь проста, вільна від літературних прикрас і химерної багатослівности. Саме так і розповідають історію свого життя. Водночас у ній немає сповідальних інтонацій, відчувається, що автор не ставив собі за першочергову мету донести нащадкам якусь важливу, досі приховану чи кимось перекручену правду про своє життя. Найперший і найголовніший сенс такого писання видно з такого вислову вже на перших сторінках: «Спогади… через нашарування років, допомагають багатьом повернутися до відрадної гармонії». А в кінці Лифар ніби дивується сам собі: «…Як це я міг переробити стільки справ, віддаючи кожній стільки енергії, завзяття, а часом – і войовничої наполегливости». В такі моменти людська душа, напевно, сповнюється змістом свого буття.

Розповідь про себе Лифар розпочинає із власного психологічного портрету. Такі короткі й категоричні характеристики може давати людина, такою мірою переконана у власній першості, що в принципі не передбачає суперництва: «Я завжди маю рацію – навіть помиляючись»; або: «Прощаю все і всім. Але, на жаль, ніколи не забуваю»...

Він багато говорить про історію французького балету, зокрема дяґілєвського, про історію танцю загалом, а також дає чимало суто методологічних порад, що можуть придатися кожному танцівникові. Делікатно згадує закулісні чвари, які нерідко виникали поміж амбітними балеринами. Між іншим, причиною однієї драми мимоволі став і сам Лифар. Під час чергової репетиції, виконуючи па-де-де з котроюсь із танцівниць, він ледве встиг схопити за руку потай закохану в нього Ольгу Спесівцеву, зірку цього балету, – та вже висіла над порожнечею з тамтого боку відчиненого вікна. Втім, Дон Жуаном Лифар не був. Як зізнається, він у своєму житті любив лише трьох жінок, і дві з них – то дружина й мати.

Спогади цікаві також яскравими портретами цілого ґрона зірок, серед яких жив і працював Серж Лифар. Тут Сєрґей Дяґілєв і Жан Кокто, Пабло Пікасо та Іґорь Стравінський, кінозірка Ґрета Ґарбо та прима світового балету Анна Павлова… Лифар, ніби художник-графік, уміє кількома штрихами передати образ особистости. От, приміром, про Кокто: «Коли він говорив, що Піаф схожа на виделку для устриць або – що голуби на площі Святого Марка ходять, заклавши руки за спину, це здавалося таким очевидним, що люди дивувалися, як самі до цього не додумалися».

А на схилку літ Лифар захопився був і справжньою графікою. Витонченими, так званими «безкостими» лініями він зображував танцівників, а насправді – малював себе самого. Та коли побачив, що на його картини є попит і їх добре купують, закинув ту справу: йому здавалося, ніби розпродує сам себе.

Сержеві Лифару випало жити в середовищі геніїв XX століття, товаришувати з багатьма із них, а все-таки від його спогадів віє самотністю. Але її, самотности, ще не вдалося уникнути жодному генієві, надто в мемуарах.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!