Павло Скоропадський. Спогади: кінець 1917 — грудень 1918

Олег Коцарев ・ Березень 2017
Київ: Наш формат, 2016.

Cпогади про 1917–1918 роки останнього гетьмана України Павла Скоропадського перевидано в такий історичний момент, коли вони дуже на часі — тодішні реалії надто перегукуються із сьогоденням.

Скоропадський написав мемуари 1919 року, невдовзі після зречення та втечі з України, тож їхньою цінністю є безпосередність спогадів, рефлексій і прогнозів. Але починається текст із загальної характеристики ситуації, в якій опинилась Україна 1917 року після Лютневої революції в умовах посилення багатовладдя і анархії. Павло Скоропадський одразу позиціює свої головні політичні настанови, що їх задекларує як мету діяльности Гетьманату. У дуже загальних рисах їх можна сформулювати так: відновлення «владної вертикалі» та законности; відновлення приватної власности; повернення самовільно вилучених у поміщиків земель; аґрарна реформа; індустріялізація; стимулювання ділової активности; розбудова армії; розвиток України в союзі з Росією, який можна назвати конфедеративним; пошук порозуміння з Антантою; підтримка української мови та культури як державних, але збереження позицій панівної тоді в публічному просторі, пресі й інших сферах російської мови та культури; встановлення тимчасової диктатури з пізнішим переходом у «центристську» парламентську демократію. Забігаючи наперед, Скоропадський у мемуарах сам визнає: його програма виявилася занадто компромісною, занадто «серединною» — настільки, що її просто не знайшлося кому обстоювати.

Мабуть, найколоритніше гетьман зобразив свої подорожі Україною ще перед переворотом і приходом до влади. Ці сторінки читаються як майже художні (письмо Скоропадського стильне і не позбавлене інтелектуальности). Скажімо, яскраво змальовано драму нищення шляхетських маєтків на зламі 1917–1918 років, через що радикально скоротилася кількість пам’яток архітектури й культури в Україні. Автор стверджує, що далеко не завжди до цього були безпосередньо причетні більшовики, а часто підпали й пограбування відбувалися там, де між поміщиками і довколишніми селянами не було жодних конфліктів — просто в порядку масової істерії. А ще читач тут зустріне романтику мандрівок товарними вагонами й залізничними платформами, нічлігів біля вогнищ із дезертирами на станціях, таємних піших кількадесятикілометрових переходів засніженими полями, нипання конспіративними квартирами.

Менш «художня», але не менш цінна з історичного погляду частина книжки — доволі докладна й методична розповідь Павла Скоропадського про його врядування. Викликає повагу гетьманове визнання власних помилок і прорахунків у втіленні, мабуть, приреченої на провал у тодішніх умовах програми. Утім, нескладно зауважити й промовисте бажання політика підкреслити неспроможність до результативної праці буквально всіх довкола. Зворушує наївний подив Скоропадського з приводу неготовости радикальних російських і українських сил піти на примирення заради спільних дій проти більшовиків (і так само подив з приводу антиукраїнських дій російських офіцерів, яких він же призначив восени 1918 року на ключові посади в Українській Державі). Можливо, це пов’язано з виразною «малоросійською», «автономістською» ідентичністю, яку гетьман послідовно демонструє впродовж спогадів, не відхиляючись ані до «самостійництва», ані до «єдинонеділимства». Утім, історик Георгій Папакін у післямові дає зрозуміти, що тут Скоропадський міг вдатися до перебільшено «федералістської» риторики, оскільки мемуари він писав із розрахунку на російську авдиторію (і російською мовою — текст у нинішньому виданні теж подано мовою ориґіналу).

Відчутно менше уваги в книжці приділено аналізу бойових дій. У них гетьманові довелося взяти якнайбезпосереднішу участь — частини під його командуванням не дали більшовикам узяти Київ іще 1917 року. Бої 1917 року висвітлено детально, а от останні дні гетьманату й штурм Києва, що його здійснювали загони Директорії, — досить стримано й не без фаталістичного настрою.

Іще один цікавий мотив мемуарів — прогнози Скоропадського. Сформульовані «за гарячими слідами», вони виявилися досить успішними. Хай провал Директорії передбачити було нескладно (та й дописати про нього теж — влада другої УНР втратила Київ іще під час написання спогадів), а ось програш Білого руху, що його підтримувала Антанта, зовсім не виглядав самоочевидним, надто в тих суспільних колах, вихідцем із яких був аристократ Павло Скоропадський. Він прогнозував велику ймовірність не лише перемоги більшовиків, а й того, що з ними зблизиться Захід. Є навіть пасаж про те, що після більшовизму території колишньої імперії може охопити занадто сильний (читай — дикий) капіталізм.

Видання спогадів супроводжують коментарі Георгія Потульницького та Владлена Мараєва (вони ж уклали іменний покажчик) і три післямови. Окрім уже згаданого тексту Георгія Папакіна, дослідника Скоропадського та його роду, це праці директора Інституту европейських досліджень НАН України Ярослава Пеленського й упорядника книжки, історика і журналіста Ігоря Гирича. Варто зазначити, що саме упорядникові належить найкритичніший погляд на автора й головного героя цих мемуарів.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!