Костянтин Москалець. Сполохи. Літературна критика та есеїстика

Катерина Міхаліцина ・ Лютий 2015
Львів: Піраміда, 2014.

Кость Москалець щоразу вражає вмінням тихою і певною себе мовою оприявнювати й робити справді значущим те, що начебто лежало на поверхні, дивилося на тебе, кликало, проте тобі ніяк не ставало чи то снаги, чи то мужности спинитись і подивитись у нього навзаєм. Вдивитися. Остаточно і надовго прийняти — тексти, людей, квіти, дотики, слід пензля, форму хмари і слова, безліч дрібного і важливого, що стається так, як стається, і ніколи вже не буде таким само, як за мить перед тим.

Відтак «Сполохи» — це насамперед спосіб спільнобуття у ретельно викшталтуваній оселі, у справжньому Домі, де ніхто і ніщо незайві й невипадкові. А процес читання перетворюється на вибудовування химерного тунелю між часом календарів і часом життєвим, у замкнений простір якого втягнено і самого автора, і тих, про кого йдеться у текстах, і нас, надійшлих читачів.

Кажу про читачів як про надійшлих недарма. Перші два коротенькі есеї, «Про дзуйхіцу» і «Трохи про Торо», є своєрідними запросинами до цього ідеального Дому: ось він стоїть, відвертий і відкритий, чекає на гостя — заходь, роззирайся. Тут усе так просто, що не готового прийняти цю очевидну, але таку глибоку, простоту вона сполохає і не підпустить до себе. Увійде ж лише той, хто в розчерку пера побачить «… Перлини роси, нанизані на нитки павутиння, буддійські й синтоїстські храми, ікебану і чайний ритуал. Перламутрові небеса весни, що триває тисячу років». (Байдуже, що, на мить озирнувшись, якимсь бічним внутрішнім зором угледиш неприсутні тут хризантеми, сухорляві й виснажені скупим на вологу літом, видиво яких, однак, допомагає дійти до дверей і прочинити їх.) Той, хто готовий прийняти твердження «Дзуйхіцу — це годування руки з руки» за істину цього Дому і підставити свою руку для того, щоб нагодувати іншу. А потім проказати «Торо» — «два священні склади, промовивши які, слід дотримуватися шанобливого, сакрального мовчання», — і справді замовкнути. Дати собі час на усвідомлення, що, крім усього огрому значень, що його Москалець заклав у цей символ, Торо — це, можливо, найбільше «внутрішня перманентна революція однієї людини, котра ні фізично, ні морально, аніяк, не може продовжувати засновані на фальші стосунки». І що при ньому, принаймні в українському культурному полі, завжди височітиме тінь бородатого й усміхненого Олега Лишеги, яку неможливо просто так оминути.

Тож вимовляємо «Торо», мовчимо (а мовчання в системі координат цього Дому діється, як і мова, воно рівноважливе тут, бо стає запорукою спільности й осмислення) і — ступаємо за поріг.

Спершу на нас чекає своєрідний передпокій, сформований із чотирьох наступних текстів: «Роса на рівнині Адасі», «Мій сон — Львів», «Ми були, як ви; ви будете, як ми» та «Вся моя любов», — де простір складається із суто приватних, здавалося б, історій, але розширених до універсальних («Мільйони людей народжуються, живуть і помирають, жодного разу за все життя не роздивившись, як побудована квітка») і дуже людяних досвідів («Незвично бути сновидінням львівського пса!», «Книги пишуться, щоб жити»). Тут якось так добре сусідять Львів і Бахмач, обидва по-своєму ірреальні, наповнені шурхотом знайомих і незнайомих імен, летом кроків і постатей, музикою «Led Zeppelin» та образами української і світової літературних мітологій (адже кожен, хто залишився в ословленій пам’яті тієї чи тієї нації, почасти став мітом). І власне про це — про вагу слова і ословлености — каже Москалець, виводячи серед того сонму образ найкращого письменника, котрим «був Ісус Христос, який не написав жодного слова. Але він писав чудесами, зціленнями і воскрешаннями, пророцтвами, які збулися, бо збувається сказане, а не написане, бо спочатку було Слово, а вже потім — Святе і всяке інше письмо». І тут мимоволі згадується Оскар Вайлд, який у листі-автобіографії «De Profundis», написаному з рединґської тюрми і присвяченому лорду Альфредові Дуґласу, улюбленому і зрадливому Босі, теж називає Христа поетом із особливо багатою уявою, бо Він «розумів проказу прокаженого, темряву сліпого, люті злигодні тих, що живуть задля насолоди, і незбагненну вбогість багатих», а ще «мав дивовижну здібність не лише красно мовити до когось, а й надихати на красномовство інших». І саме цей талант — бути спільно з кимось у слові — а точніше, Москальцева пошана до нього і вміння розрізняти найтонші його грані, найдрібніші відтінки й візерунки на них, провадять нас далі.

Ми входимо у покій, ув осердя Дому, скомпоноване як портретна ґалерея тих, що живуть зі словом, творять зі словом, простягаючи невидимі нитки від минулого до майбутнього, висновуючи в той чи той спосіб тяглість часу і мови, даючи нам, надійшлим, нагоду казати про себе: «Ми є». Почасти тому, що й так знали їх усіх раніше, існували у полях їхньої енергетики, а почасти — тому, що Москальцеві тексти уможливлюють впізнавання наново. Не зайво буде нагадати про спільну рису, яка об’єднує всіх портретованих: їхні слова народжуються з любові, і саме через те вони тут. Адже, як наголошує автор, «створення мистецьких творів неможливе без любові <…>. У випадку з ремісниками чи графоманами ми негайно помічаємо в їхніх виробах оцю засадничу відсутність найголовнішого — містичного, невротичного, любовного, називай як хочеш, — начала».

Отож нас, надійшлих читачів, гостей цього вкрай щедрого Дому, зустрінуть цілком різні, але вже незникомі, принаймні у Москальцевому світі, люди і тексти. «Оріґамі-блюз» та Світлана Поваляєва — «невиправний реаліст, попри всі її марення, сни та сюрреалістичні візії, така собі українська Дженіс Джоплін, біла за походженням співачка, що неперевершено співає “по-чорному”». Статечний і відважний Прохасько, який живе так, щоб було про що розповісти. Іздрик — прозаїк і зовсім не терорист. Таня Малярчук із її «відвертим раюванням від неспростовного вміння писати». Оксана Максимчук та її «“сон додому” як позачасова стежка, як таємний переступ, скоєний сам із себе супроти загальноприйнятного» (про дві поетичні збірки цієї авторки, «Ксенії» та «Лови», здається, ніхто ще не говорив стільки і на такому рівні, дотримуючись такого вишуканого поетично-філософського балансу, що текст про вірші став ніби органічним розгортанням самих віршів). Ощадне, але дуже подієве, себто насичене рухом і дією, письмо Остапа Сливинського. Усіх трьох — Малярчук, Максимчук, Сливинського — оспільнює паралель із творами Набокова, який теж присутній у цій портретній ґалереї, бо його «Щоденник Лаури» Москалець виводить як меніпею, як западання дедалі глибше в смерть (ну, і відтак резонно поставлено запитання: чи варто було синові порушувати заповіт і виставляти батька «голим» на всезагальний огляд).

А ще є Богдана Матіяш зі справжніми розмовами без розділових знаків, магічним завданням яких є навчити говорити. Є Римарук, Малкович і Забужко, Збіґнєв Герберт, Чубай і Стус, про якого Москалець так ненав’язливо нагадує: «він прожив 33 роки, народившись, до речі, в один день з Ісусом Христом, його зрадив один з найкращих друзів тощо», говорячи не лише про ідентифікацію з архетипом Спасителя, а й продовжуючи, виокремлюючи ту тяглість, спорідненість текстів і людей, нас і їх, кожної «істинної історії, пов’язаної з ідентичністю та письмом», яка й уможливила побудову всього цього не так великого, як просторого Дому, де нам є добре.

Бо і ми в ньому є — темпоритм буття в цьому Домі, тунелі між двох часів, спонукає до неквапних усвідомлень того, що бачиш і відчуваєш, не лише довкіл себе, а й у собі. Можна застановлятися і довго смакувати кожну фразу, кожен образ і викликаний ним асоціятивний ряд, шукати приводів до суперечки або до вдячности (а у цій книжці є справді багато «рятівних нагод піти вслід за собою»). Але пронизані глибоким розумінням, спів-відчуванням того, про що пишеться, Москальцеві тексти викликають майже забуту нині емоційну реакцію — внутрішнього віддзеркалення найтонших нюансів світу пообіч тіла, коли надійшлий читач, той, хто ввійшов у Дім іззовні, сам стає частиною Дому, живою і невилучною.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!