Омер Бартов. Стерті. Зникаючі сліди євреїв Галичини в сучасній Україні

Вадим Дивнич ・ Жовтень 2010
Київ: Українській центр вивчення історії Голокосту, 2010.

Книжка американського історика Омера Бартова «Erased. Vanishing Traces of Jewish Galicia in Present-Day Ukraine», випущена в світ 2007 року, ще до появи українського перекладу спонукала фахівців до емоційного обговорення: наприклад, часопис «Україна Модерна» торік надав слово кільком рецезентам (Тарикові Цирилу Амару, Кристіанові Ґанцеру, Мирославові Шкандрію, Анні Вероніці Вендлянд, Ільї Ґерасімову), а також і самому авторові – для відповіді опонентам. А посперечатися є про що: дослідник торкається дражливої теми участи українців у винищенні євреїв на окупованих нацистами територіях, ще й додає особисті враження від подорожей Галичиною та споглядання занедбаного стану, в якому тут перебувають пам’ятки, що мали б унаочнити колишню присутність у цих краях чисельної єврейської громади. На такому тлі пошанування подій і діячів українського національного руху, наприклад, розташування музеїв і встановлення присвячених йому пам’ятних знаків у місцях, що пов’язані з історією місцевих євреїв, автор трактує як нетактовність чи навіть зневагу, і не стримується від різких інвектив.

Від українського видання праці Бартова очікують такого самого збурення, яке спричинив у Польщі вихід книжки Яна Ґроса «Сусіди». Очікування ті навряд чи виправдані. У польському суспільстві, доволі гомогенному, така інтелектуальна провокація могла скаталізувати поновне осмислення усталених поглядів – байдуже, хибні вони (проте звичні й зручні) чи слушні; натомість у нашому, розколотому на «дві (чи двадцять дві) України» соціюмі, не випадає говорити про якісь сталі конвенції, що потребують перегляду, і будь-яку найінтелектуальнішу «провокацію», придатну для поборювання воріженьків, вдячно сприймуть по один бік міжукраїнського кордону й гнівно затаврують по інший, неминуче надавши їй щонайбрутальнішого політичного виміру.

Омер Бартов закидає українському суспільству нехіть і байдужість до пам’яті про єврейство як про вагомий складник української історії. В країні, добряча кількість мешканців якої воліла би позбутися присутности в ній якраз українства, увага до почуттів національних меншин стає в очах загроженої «більшости», вимушеної дбати про власне самозбереження, таким собі відкладеним попитом, задоволення якого відсувається на віддалену перспективу. Але це не означає, що нагадування про потребу такої уваги – непотрібне й несвоєчасне. Навпаки, воно може стати профілактикою моральної черствости і глухоти. Здається, це усвідомлює директор Українського центру вивчення історії Голокосту Анатолій Подольський, який опікувався виданням книжки Бартова, прагнучи довести йому і собі, що Україна достатньо певна себе, щоби таких закидів не боятися. Натомість автор, своєю чергою, довів, що не боїться закидів на свою адресу, ввівши в українське видання своєї праці чи принаймні не заперечивши проти появи в ній окремого додатка «Книжковий форум», у якому передруковано згадані полемічні статті з «України Модерної» (2009, ч. 4/15, помилково вказано 4/14).

Власне, цим передруком навіть унесено деякий дисонанс у книжкове видання, бо часопис інакше назвав не тільки розділи ще тоді не перекладеної книжки, а й усю її: «Забуті. Зникомі сліди єврейської Галичини в нинішній Україні». Перекладач Сергій Коломієць мав свою думку й до попередників не дослухався, а дарма: про незграбність «українських активних дієприкметників» сказано вже багато, в цьому конкретному випадку опозицією до «зникаючих слідів» мусять бути, либонь, «зберігаючіся». Чи, може, «появляючіся». Хоча, доводиться визнати, в 11-томовому СУМі слова зникомий нема. А зникаючий – є.

Втім, перекладацькі розв’язання мусять бути такою самою темою для фахової дискусії, як і власне зміст книжки, навколо якого точилася суперечка на презентації «Стертих» в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень на початку жовтня. Попри доволі гостру полеміку й попри переважно незгоду з авторовою інтелектуальною провокацією, або принаймні дуже насторожене до неї ставлення, учасники, навіть і журналісти, обійшлися без «Беркута». Певно, тому, що жоден політичний провокатор не завітав попіяритися.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!