Леся Смирна. Століття нонконформізму в українському візуальному мистецтві

Олег Сидор-Гібелинда ・ Квітень 2019
Київ: Фенікс, 2017.

Книжка викликала небувалі суперечки в мережі, загалом байдужій до арту і його представників. Що не повинно дивувати: надто зручним є міт про патологічний конформізм українського мистецтва доби СРСР, аби спроба його ревізії могла влаштовувати прихильників «теорії меншовартости» народу, що його так легко було виставляти в ролі шельменка-денщика. Відтепер їм – мітові, теорії – відчутно каюк. Протилежне доводиться на прикладах, ім’я їм – леґіон: сотні ілюстрацій красномовне тому підтвердження.

Наймолодша, як виявилося, доктор мистецтвознавства в Україні, авторка солідної монографії про життя і творчість Віктора Зарецького, якого вона називає «рокованим добою», Леся Смирна вибудовує лінію майже безперервної тяглости нонконформізму, від 1926 року понині, коли той «перетворюється на товар».

Перша дата – від листа Сталіна Кагановичу щодо згортання українізації. Окрім хронологічного органону, нонконформізм розглянуто в «динамічному» та географічному розрізах, а ще – в контексті подібних явищ екс-соціялістичних країн Европи, Азії та Латинської Америки (про Північну Корею мовиться лише мимохідь: матеріялу обмаль). І це для мене чи не найбільш інтриґуюча частина книжки. Бо якщо про Сикейроса не чув хіба невиправний лінтюх (щодо належности мексиканського майстра до нонконформізму можна було би посперечатися, якби не промовиста світлина художника за ґратами), то арт-нонконформізм, наприклад, Білорусі для нас усіх – темна вода во облацех. Навіть усезнайка-Вікіпедія видає вкрай скупу інформацію про Лявона Борозну, лідера напрямку, в долі й особливо таємничій загибелі якого простежується страхітлива паралель із Аллою Горською. На відміну, наприклад, від філософа-неформала Кіма Хадеєва, про якого теж згадує Смирна, йому «пощастило», бо приятелював із Булатом Окуджавою, що автоматично вивело його на «союзну орбіту», але й сьогодні в білоруському соціюмі побутує зневажливе слівце «хадеєвщина», що лише свідчить про значущість персони, яку посмертно висміюють і шпетять.

«Століття нонконформізму», попри академічний характер викладу матеріялу, – авторська книжка. Писалася вона в унісон дисертації і несе на собі виразні сліди наукових напрацювань. І все-таки це не сухий дисертаційний талмуд із майже обов’язковим канцеляритом, бо розважний виклад вряди-годи перебивають поетичні сплески на взір «постанова відіграла роль ідейно-жанрового друшляка, через який “наглядачі за культурою” промивали “дрібнобуржуазні і ревізіоністські течі”, що наповнювали цей друшляк по вінця».

Хотілося б таких пасажів якомога більше, але наукова праця має свої правила й лексикон, який «стороннім» треба засвоювати і до якого треба звикати. Автор має право (повинен!) розширювати термінологічну базу. Поруч із «концептуалізмом» та «трансаванґардом», які вже відклалися у свідомості читача, надибуємо «конспективний постмодернізм», «постнонконформізм» та «нонконформізм “чистої ідеї”», що потребують часу на «обкатування» (розуміючи це, Смирна додала тезаурус із двадцяти позицій). Треба сказати, що навіть усталені терміни – на кшталт «суворого стилю» – у стосунку до українського образотворчого мистецтва ще недавно вживали з надмірною пересторогою чи боязкою обережністю. Авторка долає цю упередженість, не приховуючи, що у випадку з нонконформізмом маємо справу з «конгломератом творів, об’єднаних імперативом незалежності», а не зі струнко вибудованою творчою течією.

Головною чеснотою будь-якої наукової праці є введення в обіг нових інформаційних масивів, переконлива актуалізація призабутих або ревізія тих, що встигли набити оскому. Для «Століття нонконформізму», окрім названого вище, – це розповідь про «Бермудський трикутник», неформальний київський гурт початку 1980-х, що сповідував своєрідну, споріднену з ОБЕРІУтівською, «філософію недії». Про неї згадують свідки-учасники художнього руху, які часто конфліктували з радянським законодавством. Їх авторка щедро інтерв’ює, як і багатьох інших митців, частина яких, на жаль, відійшла в кращий світ (згадаймо бодай Миколу Стороженка). З несподіваного боку висвітлився доробок Віктора Хоменка, якого знаємо переважно як майже класичного митця декоративно-ужиткового напрямку та віртуозного поліграфіста, а він і в андеґраунді зблиснув, іще й коли це було «чревато». І, нарешті, добре слово сказано про теоретика-педагога М. Писанку, колись викинутого із Сімферопольського художнього училища за прослуховування музики Баха зі студентами при свічках (не завадило б, щоправда, розшифрувати його ім’я). На сторінках книжки чимало таких епізодів із життя митців різних реґіонів: Ярослави Музики, Карла Звіринського, Павла Бедзіра, Олега Соколова.

Вчасною здається й «лагідна українізація» Вагрича Бахчаняна, який сформувався як митець і особистість у Харкові і якого чомусь частіше називають американським чи російським художником вірменського походження. Репродукція його роботи «Stalin Test» на початку одного з розділів – жест, значущість якого годі переоцінити.

Авторські дерзання не дають спокою окремим зоїлам, для яких аксіомою – і вироком – є теза, яку вони ж виголошують: «Всі художники в Україні співпрацювали з владою». По-перше, не всі, по-друге, якою мірою і заради чого, врешті-решт? (Див. фінал «Сьомої Печаті» Золтана Фабрі; no comment.) Нова історія нонконформізму не зможе «дезорієнтувати» читача, спраглого нових фактів та інтерпретацій. Проте вона, сподіваюся, дезорієнтує затятих деґустаторів (і пропаґандистів такої сумнівної процедури) старого вина в нових міхах.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!