Євґеній Добрєнко, Татьяна Круґлова, Валентина Хархун... Studia Sovietica. Випуск II: Семіосфера радянської культури: знаки і значення

Олена Заплотинська ・ Травень 2012
Київ, Ніжин: Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка, НАН України, Видавець ПП Лисенко М. М., 2011.

Провідна тема другого випуску «Studia Sovietica» – видання, присвяченого аналізові різних аспектів радянської культури (про його перший, випущений 2010 року номер, див.: «Критика», 2011, ч. 7–8, с. 41) – ідея про соцреалізм як інституціялізоване явище, призначення якого – творити соціялізм. Головною функцією соцреалістичної літератури та мистецтва було виробництво радянської реальности через її естетизацію. Під таким кутом зору соцреалізм бачиться не ідеологічним інструментом для пропаґанди радянського способу життя, а як фабрика творення образів, які через сприйняття ставали частиною реальности: споживаючи продуковані соцреалістичним мистецтвом образи, люди бачили світ таким, яким воно його подавало. Соцреалізм постає як система, що породжує певну реальність, але водночас і дереалізує життя. Семіотична побудова соцреалістичних текстів породжує смислові інверсії, й історики мистецтва раз у раз стикаються з тим, що той самий текст виглядає як апологія радянської системи і водночас як її дискредитація.

Автори вміщених у збірці статтей (Євґеній Добрєнко, Татьяна Круґлова, відповідальний редактор видання Валентина Хархун) відстежують історіографію і типологію канонічних мистецтв, від яких соцреалізм перейняв давно усталені у світовому мистецтві канонізаційні практики. Генеза української версії соцреалізму починається від «ідеологічної» повісті кінця XIX століття (Володимир Панченко). Канонічне мистецтво розвивається у дослідженні технологій канонізації або «возведення» в класики через чіткий механізм леґітимізації у сфері ідейно-світоглядних орієнтацій, трактування особистих зв’язків та інтерпретації творчости (Олексій Сінченко, Ярослав Поліщук, Елеонора Соловей).

Запропоновано також версію руйнування канону через використання у соцреалістичному мистецтві прийомів, запозичених з інших мистецьких систем. Ідеологічне начальство не заохочувало художній пошук, однак і стримати не могло, і зрештою дозоване «новаторство» у літературі та мистецтві 1960-х розхитали соцреалізм (Наталія Мазепа, Наталія Ксьондзик).

У тематичному блоці «Поетика соцреалізму» подано аналіз літературних творів про Дніпрогес та репрезентації у специфічному дискурсі національно-культурних символів (Олеся Омельчук), дослідження генези образу історичного Харкова у соцреалістичній поезії 1930-х років (Ярина Цимбал). Тетяна Свербілова робить спробу розглянути жанр колгоспного роману не під кутом зору ідеологічного тексту, а як літературний феномен, що посідає власне місце у генеалогії світової літератури та в теорії формульних жанрів. Якщо керуватися дефініціями культурної ролі формульної літератури – це ескапізм, утеча від реальности, тому радянські письменники працювали в річищі тієї ж масової культури, що й їхні колеги-сучасники в Европі й Америці.

Цікавим видається аналіз «людино-машинної» метафори на означення концепту «нової людини» у драматичних творах 1920–1930-х років (Людмила Скорина); дослідження лінґвістичних і наративних стратегій радянської літератури, спрямованих на формування солідарности між соціяльними групами у радянському суспільстві, на прикладі оповідання чеченського письменника Зайндина Муталібова «Салам Лєніну» (Ольґа Флєонова); виокремлення ідеологічних проєктів у романах Панаса Феденка та Петра Панча (Ігор Набитович).

Тема, продовжена з попереднього випуску, – образ війни у соцреалістичному дискурсі. Ірина Захарчук проаналізувала щоденники Олександра Довженка та Аркадія Любченка як деконструкти тоталітарного міту про війну. А Єлєна Барабан визначила особливості функціонування метафор родинної споріднености у радянських фільмах 1941–1945 років. Проблеми семіотики візуальности в радянській культурі заторкнуто в статтях Людмили Крівцової, Лілії Нємченко, Наталі Лаас.

Прикінцевий розділ «Семіотика радянського в культурних практиках сьогодення» містить дописи Міхаіла Тімофєєва, Марії Літовської, Тетяни Гребенюк та Аґнєшки Матусяк про боротьбу між «радянським» і «антирадянським», формування радянськости на рівнях реліктів і симулякрів, абсурдизація символів радянського минулого в сучасній українській літературі.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!