Роксана Харчук. Сучасна українська проза. Постмодерний період

Альона Артюх ・ Березень 2014
Київ: ВЦ «Академія», 2008.

Упродовж останніх двох десятиліть навколо терміна «постмодернізм» в Україні точилися гострі суперечки – про його природу, ознаки й особливості розвитку на українському ґрунті. Численні публікації науковців, круглі столи, конференції засвідчили, з одного боку, зацікавленість українських літературознавців явищем, що в европейській гуманітаристиці на той час уже було досліджене, а з другого боку – задекларували проникнення його в український простір у вигляді чи то нового літературного стилю, чи «певного духовного стану» (за Еко), «духу часу» (за Тойнбі).

Про те, що прагнення дати постмодернізмові якомога точніше означення спричинилося до появи різних потрактувань цього культурного «феномену», йдеться у першому розділі посібника. У невеликому історіографічному вступі Роксана Харчук окреслює суть дискусії, розглядаючи статті Галини Сиваченко, Тамари Денисової, Стефанії Андрусів, публікації Марка Павлишина, Олега Ільницького, Івана Фізера, Ростислава Семківа, Сергія Квіта, Оксани Пахльовської, Тамари Гундорової. Вона подає огляд кількох спроб періодизації літературного процесу і, відповідно, класифікації творів сучасної літератури. Такий широкий аналітичний зріз має прояснити для читача загальну картину як стану дослідження постмодернізму у вітчизняному літературознавстві, так і особливості сприйняття наукою цього нового для неї явища.

Авторка окреслює період 1990–2000-х років в українській літературі як постмодерний і розглядає прозу різних авторів, опубліковану саме в цей час. Важливо, що вона уникає спокуси ділити їх на постмодерністів і непостмодерністів (або, що навіть небезпечніше, брати до уваги лише приналежність до постмодерного стилю), позаяк, очевидно, має на меті показати саме механізми впливу постмодернізму як «духу часу» на індивідуальний стиль кожного із досліджуваних письменників. Відтак маємо авторський погляд на взаємозв’язок між постмодернізмом і неомодернізмом та на особливості розвитку «традиційного» письма (Валерій Шевчук, Марія Матіос).

У контексті міркувань про постмодерний період Харчук розглядає твори речників «станіславівського феномену» Юрія Андруховича, Юрія Іздрика, Тараса Прохаська, представниць феміністичного дискурсу Оксани Забужко та Євгенії Кононенко. Здавалося б, усе акуратно розкладено по поличках (це особливо полегшує сприйняття матеріялу для студентів, аспірантів та шкільних учителів – заявленої цільової авдиторії). Проте є певні застереження. Мета і завдання кожного навчального посібника – широке й об’єктивне висвітлення предмету. Натомість маємо радше суб’єктивний погляд на розвиток сучасної української прози, а надто на самих письменників, що видно вже зі змісту книжки: кожен із них отримує від авторки по маленькому ярличку-характеристиці: «Орфей хронічний», «Вічний Підліток», «чудесне “дитя”», «екзальтована казкарка» тощо. До того ж деякі статті більше схожі на розгорнуті рецензії, ніж на аналіз творчости того чи того письменника, або ж узагалі складені з відгуків різних літературознавців чи критиків, – вони завчасно накидають певну оцінку твору і не заохочують читача до власних, самостійних роздумів і суджень.

Та якщо не зважати на таку жанрову суперечність цієї книжки означенню «навчальний посібник», вона, безперечно, прислужиться всім охочим розібратися в особливостях розвитку української літератури в період постмодернізму.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!