Тарас Федюк, Дмитро Кремінь, Леонід Талалай. Сучасність, 2003, ч. 11, 12

Редакція Критики ・ Грудень 2003

Поетичний відділ листопадової «Сучасности», як і належиться, дихає меланхолійним декадансом щонайправдивішої осені. «Покотом впали друзі – випито їхній кір» – задає тональність Тарас Федюк. «У яхт-клубі повіяло норд», – вторить йому Дмитро Кремінь. На цьому тлі направду оптимістично звучить наївна (і тому невмируща) етика Леоніда Талалая:

Літай, допоки ти не плоть,

не здобич здирників і тліну,

а тільки те, що твій Господь

вдихнув довірливо у глину.

Прозу представлено новелкою Василя Портяка «Охоронителі Діви», а також романом Ірен Роздобудько «Ранковий прибиральник» – нехитрий і щедро политий карамеллю псевдоромантки екзерсис на тему «наші за кордоном».

Натомість відділ «Суспільне життя» просякнуто духом злободенних та емоційних ідеологічних суперечок. Леонід Климчук, оглядаючи критичні точки сучасною політикуму, вважає незайвим застерегти: «Не сперечаймося всує, українці». Олександр Бойко аналізує основні етапи, проблеми, характерні риси та особливості новопосталої багатопартійної системи в Україні. Сергій Грабовський силкується вправити мізки борцям прози «світового сіонізму» та «жидомасонської змови» з марґінальних, але дуже українських видань – заняття шляхетне, але, далебі, безнадійне.

Тетяна Лисенко у преамбулі до інтерв’ю з «однією <...> з поетів української літератури» Еммою Андієвською зараховує свою співрозмовницю до «феноменально-енігматичних», а також «найнезрозуміліших» і «найутаємничіших». Останнє слово надзвичайно гарне, принаймні, одне з найнезрозуміліших. Хочеться потрапити до таємного гурту утаємничених у його таємниче значення. Шкода, що про це забуваєш, прочитавши решту, яка, напевно, є стенографічно точним записом розмови, куди не ступала нога редактора (перепрошуємо): одкровення на кшталт «у мене 24 години на добу працює підсвідомість» або «кожне дно може бути і бездонне» змушують враженого читача сісти й ридати над безоднями людської мудрости.

У «Спогадах» подано черговий розділ з епістолярної епопеї Ірини Жиленко «Homo feriens».

Валентина Соболь у «Книжковій полиці» пропонує власну версію відчитування нового доробку письменниці Марії Матіос, зловживаючи не лише надміром патосної публіцистичности, але й силуваними аналогіями на кшталт «української “саги про Форсайтів”». А Василь Слапчук ділиться враженнями від «Станції Чернігів», куди його довіз потяг літпроцесу, – власне, йдеться про антологію, що звела докупи кількох поетів-дев’ятдесятників, вихідців із поліської землі: Юрія Бедрика, Сергія Дзюбу, Тетяну Дзюбу, Анатолія Дністрового, Оксану Розумну та Олену Степаненко.

Перше зимове число «Сучасности» надає перевагу задрапованій у чорно-біле метафізиці: вірші Василя Старуна з книги «Човен апостола» плюс-мінус «F-знаки» Олександра Гавроша. Поки перший натужно трансцендує на грані звуку й смислу, другий розслаблено відтворює джон-донівське: «Вивчаю карту твого тіла».

Володимир Підгора й собі метафізикує з мистецтвознавчої дзвіниці, розкладаючи на горизонталь і вертикаль (яко графічні аналоги матерії та духу) творчість четвірки київських мистців: Анатолія Марчука, Віталія Мовчана, Івана Пилипенка та Василя Татарського.

Дмитро Стус у статті «Життя навиріст» намагається ретроспективно осягнути процес визрівання Василя Стуса як поета й особистости в пору його студентства. Натомість невтомна «Homo feriens» Ірина Жиленко вперто мандрує до сьогодення з далечі милих її серцю, проте майже мітичних 60-х, і сама змушена констатувати, що фінал цієї подорожі її вельми розчаровує: «Між нами, тодішніми (з нашим безкорисливим і безстрашним романтизмом) і теперішніми, <...> купленими за подачки політиканів, <...> – безмір взаємонерозуміння і забуття. Микола Чубук розмовляє з відомим літературознавцем і критиком Михайлом Слабошпицьким про його нову книжку «Поет із пекла (Тодось Осьмачка)», змушуючи співбесідника відкрити екзистенційне підложжя власного шляху до осягнення обраної теми: «Подобається це тобі чи не подобається – ти йдеш далі дорогою життя твого героя, щоб урешті опинитися над його могилою на цвинтарі в Бавнд Бруку, щоб дивитися на степовий хрест роботи Святослава Гординського і думати про те, про що не думаєш у щоденній суєті».

У відділі «Суспільне життя» Леонід Хом’яков міркує про «наські» парадокси громадянського суспільства, доходячи сумного висновку: «громадянське суспільство в Україні – поки що не більше ніж фантом. Воно існує хіба що в уяві політичних романтиків, як нова Дульсінея Тобоська. Сиріч Суспільнея Цивільська». Михайло Требін обсервуе діялектику терористичної діяльности, а Євген Зелінський пояснює, що таке тероризм по-українському: це коли держава проти людини.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!