Олексій Дмитренко, Валерій Шевчук, Валентина Антонюк.... Сучасність. 2005, № 1

Надія Шевченко ・ Березень 2005

Перше цьогорічне число «Сучасности» виглядає аж надто мемуарно. Безперечно, спогад – це один із найдосконаліших шляхів для того, щоби невимушено охопити сучасність, витворити її критичну рецепцію. Отже, немає нічого дивного в тому, що саме пригадування або ж коментування чужих спогадів виявляється для авторів журналу особливо привабливим.

Олексій Дмитренко в повісті-есеї «Згадуй зрідка черкаську осінь, або Дай мені у думку динаміту...» згадує свого земляка Василя Симоненка. Те, як рясно пересипано цей зразок мемуарної прози різноманітними цитатами з чужих спогадів, листів, віршів тощо, наштовхує на думку про розрив у свідомості того, хто цитує. Адже парадокс будь-якої цитати полягає в тому, що вона наче окреслює і робить видимим простір порожнечі всередині авторського тексту. Інша «біла пляма» тексту – це написані через кому та виділені курсивом імена, імена хрестоматійних героїв української культури: Григорій Сковорода, Іван Франко, Ніна Костенко... Натомість, спогадам про дитинство Ліди Палій «Дитинство, заметене часом», які друкуються ще з листопадового числа «Сучасности», зовсім чужі як цитатність, так і «риторика імені».

Те, що 2004 року було перевидано мемуаристику Євгена Чикаленка, дало Валерієві Шевчуку можливість не тільки поділитися спостереженнями та коментарями «Про книгу життя Євгена Чикаленка», але й дати розгорнуту розповідь про жанр щоденника, змалювавши його тисячолітню традицію від «Діарія подорожнього» Пилипа Орлика до власне згаданого «Щоденника» Євгена Чикаленка. Валентина Антонюк в уривку з рукопису книжки «Образки з натури» «Людина співуча» теж нікуди не втекла від пригадування. Запевнивши читача, що розкаже про «спів – зміст свого життя», авторка дуже швидко перейшла на спогади не тільки про Олександру Вишневич, концертмейстера Київської опери, народного артиста України Миколи Кондратюка, київського радіожурналіста Миколи Довнича, але й першої зустрічі зі «справжнім фінським “Сервелатом”, швейцарським сиром та імпортним вершковим маслом».

Марфа Скорик та Світлана Стерденко пишуть про Наталю Чухим. Борис Бахтєєв у статті «Росія: покарання територією», розмірковуючи над російською геополітичною філософією, теж не зміг оминути мемуарної спокуси, згадавши свій приїзд до Москви, участь у конференції з питань міжетнічної та міжнаціональної комунікації й споглядання московського «Салона причесок».

Про Дмитра Донцова та Євгена Маланюка, а також про те, що їхні ідеї щодо «національної ідентичности літератури існували в ґендерних проєкціях», пише Олеся Омельчук у статті «“Середня” стать у критиці Євгена Маланюка та Дмитра Донцова». До питань національної ідентичности звертається і Максим Розумний. Йому, щоправда, аби «філософствувати тут-і-тепер», досить двох джерел: московської книжки 1956 року «Що таке невроз» та книжки про Мічуріна – «великого перетворювача природи».

Почавши знайомство січневого числа «Сучасности» з нових віршів Тараса Федюка, наприкінці читач має можливість дізнатися про його-таки «постмодерну харизму», прочитавши статтю Ярослава Голобородька «Універсум та універсалії “Таємної ложі”».

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!