Віктор Горобець. Світанок української держави: люди, соціум, влада, порядки, традиції

Андрій Блануца ・ Серпень 2018
Харків: КСД, 2017.

В основу книжки лягли багаторічні напрацювання науковця у галузі політичної, соціяльної історії та історії дипломатії і міжнародних відносин ранньомодерної доби – часу, коли постала Українська держава середини XVII–XVIII століття. У передмові автор ретроспективно змальовує історію боротьби української еліти за свою незалежність. Далі Горобець у дев’яти розділах викладає систему управління на різних щаблях та рівнях влади: від гетьмана і Генеральної ради до сотенного управління. В епілозі проаналізовано причини занепаду Гетьманату. Попри заявлений науково-популярний формат видання, книжку написано в науковому стилі, утім, живою літературною мовою, яка наближає читача до бурхливих подій творення Української держави. Водночас бібліографія нараховує кількасот позицій: від архівних зібрань до спеціяльних фахових досліджень.

У першій частині науковець дає відповіді на питання, що становила Українська держава раннього Нового часу. Для цього він аналізує міжнародно-правовий статус Української держави у середині та другій половині XVII століття, визначає причини згасання автономії Гетьманату в роки становлення Російської імперії, описує політичну систему та політичний режим держави. Друга частина розкриває особливості політико-адміністративного устрою Гетьманату, де в роки революції розвинулася та утвердилася полково-сотенна система управління. Полкові центри держави, на думку автора, окрім престижу (сприятливі умови для соціяльно-економічного розвитку міста чи містечка), мали чимало проблем – вони вимагали від жителів більших податків та забезпечення обтяжливих постоїв власним коштом. У боротьбі за владу в державі одночасно могло існувати декілька полкових центрів в одному полку, а сотні у межах сусідніх полків часто міґрували – влада переводила їх в адміністративне підпорядкування до іншого полку. Водночас автор вказує на особливий статус привілейованих сотень, які не підпорядковувалися полковому правлінню, зокрема Сіверські сотні Ніжинського полку: Стародубська, Топальська, Бобовицька, Дроківська, Мглинська, Почепська, Шептаківська, Новгород-Сіверська та Погарська.

У третій частині змальовано мозаїку суспільних верств козацької України. Привілейоване становище в процесі Національної революції середини XVII століття посіли вихідці зі шляхетського середовища та вищі прошарки нового панівного стану – козацтва. Автор образно називає їх лицарським людом, а решту жителів Гетьманщини – посполитими. Серед лицарського люду вирізнялося старше і молодше товариства, представники яких складали вертикаль влади у молодій державі.

Наступні чотири розділи дають відповіді на запитання, як здійснювалося управління Гетьманщиною. В них проаналізовано ієрархічну систему козацької демократії. Вищим проявом і виявом військової демократії стала Генеральна рада. Нерідко її заміщали старшинські ради, що їх збирав гетьман із представників його найближчого оточення. Згодом вони стали альтернативою Генеральній раді. У руках гетьмана, обраного на Генеральній раді, зосереджувалася вся повнота влади – військові та громадянські справи. За часів правління певних гетьманів простежуються різні тенденції управління: від схильности до спадкового гетьманату до номінального управління, де впливовіші позиції обіймала або старшинська рада, або генеральний писар. У більшості випадків уряди були виборні. Намісником гетьмана у полку був полковник, який мав усі повноваження влади на території свого полку – від управлінської до каральної. У пізніші часи Гетьманату уряд полковника часто успадковувався, і так сформувалися полкові династії, наприклад, Апостолів, Самойловичів тощо. У межах сотень владу було зосереджено в руках сотників, що, як пише Горобець, дублювали на своєму рівні функції влади полкового рівня. Старшиною сотні були городовий отаман, сотенний осавул (або декілька осавулів), сотенний хорунжий та сотенний писар. Сотники, як і полковники, мали чимало соціяльних преференцій, могли зробити успішну кар’єру і дослужитися до полковника та вищих звань.

Завершальні дві частини присвячено питанням елекції у Війську Запорізькому та суду і судочинству. Ключовим проявом військової демократії у Гетьманщині стала система виборности, під яку підпадав інститут гетьманства, полковника та сотника. Звісно, за час існування держави відбувалася політична боротьба гетьмана за право призначати полковників, тоді як Генеральна рада обстоювала принцип виборности. У розділі подано яскраві приклади процедури виборів на полковому та сотенному рівні, специфіку аґітації кандидатів, яку часто супроводжували підкупи.

Судова система в ранньомодерному Гетьманаті базувалася на системі судочинства Польсько-Литовської держави і згодом набула своєї специфіки. Судові й адміністративні установи держави мали тотожні ієрархічні рівні: сотенне правління, полкове правління, гетьманське правління, де очільники адміністративних урядів входили до складу судової інстанції свого рівня і одночасно очолювали їх. Судом вищої інстанції був Генеральний військовий суд, який очолювали два генеральні судді. Генеральна військова канцелярія розглядала апеляції з важливих карних і цивільних справ. Суд гетьмана був найвищою судовою інстанцією, рішення якої не підлягали оскарженню.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!