Г. В. Костырченко. Тайная политика Хрущева. Власть, интеллигенция, еврейский вопрос

Сергій Гірік ・ Жовтень 2013
Москва: Международные отношения, 2012.

Об’ємна монографія відомого російського історика Ґеннадія Костирченка є своєрідним продовженням його попередніх книжок, темою яких став державний антисемітизм у пізньосталінському СССР: праць «У полоні в червоного фараона. Політичні переслідування євреїв в останнє сталінське десятиліття» (1994), «Сталінова таємна політика. Влада й антисемітизм» (2001) і «Сталін проти “космополітів”. Влада та єврейська інтеліґенція в СССР» (2009).

У цій книжці автор зосереджується на змінах у політиці Кремля щодо єврейської меншини (передусім у галузі культури) після Сталінової смерти – починаючи від «мініреабілітації» 1953 року (коли з ініціятиви Лаврентія Берії було спущено на гальмах справу кремлівських лікарів), відновлення восени того ж року розірваних перед тим у лютому дипломатичних стосунків з Ізраїлем, дещо пізнішої реабілітації розстріляних членів Єврейського антифашистського комітету, – і закінчуючи змінами в політиці щодо євреїв після усунення Хрущова.

На відміну від документів сталінської доби, архівних матеріялів часів правління Хрущова розсекречено зовсім мало, тож основними джерелами Костирченкової праці стали численні оприлюднені мемуари, публікації в тодішній офіційній пресі та совєтський аґітпроп, матеріяли єврейського та загальнодемократичного самвидаву тощо. Втім, відкриті фонди Російського державного архіву новітньої історії та Архіву зовнішньої політики РФ автор опрацював ретельно.

Викладений фактаж пронизують кілька центральних сюжетів, у тому числі й пов’язаних із Україною. Це, зокрема, спроби ізраїльських спецслужб вести сіоністську пропаґанду через працівників посольства (на початках майже зовсім не законспіровані, що призводило до швидкого розкриття цієї діяльности і жорстких репресій), політика совєтської влади щодо юдейських релігійних громад (послаблення тиску на синагоги у 1953–1955 роках і подальше жорстке «закручування гайок», зокрема у синагогах УССР, позбавлення їх права виготовляти та продавати предмети культу тощо), політика в галузі культури (створення внаслідок тривалих звернень єврейської інтеліґенції всередині СССР та, особливо, з боку лівих кіл Заходу журналу «Совєтіш Геймланд», несміливі самодіяльні спроби, часто придушувані владою, відновити діяльність єврейських театральних труп, вихід у 1963 році першого – і на довгий час єдиного – іврит-російського словника Фелікса Шапіро).

Надзвичайно цікавими для історика, котрий займається національною політикою в УССР цієї доби, є аналіз «антисіоністських» та «антиюдаїстських» публікацій (часто відверто юдофобських), частину яких спочатку видавали в Києві українською мовою, а потім тиражували в Москві в російських перекладах). Не залишать читача із загальногуманітарними інтересами байдужими й розділи, присвячені постійним труднощам із публікацією спогадів Ільї Еренбурґа, книжці Васілія Ґроссмана «Життя і доля», справі Іосіфа Бродського.

У прикінцевому додатку Ґеннадій Костирченко пропонує власний, дещо побіжний аналіз історії вивчення совєтської національної політики – і на Заході, і в СССР та сучасній Росії.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!