Леся Мудрак. ТекС-ТИ-ЛЬ & Libido (рефлексії): Збірка поезії, перекладів, переспівів та прозових етюдів

Алла Миколаєнко ・ Березень 2017
Київ: Самміт-Книга, 2015.

Лесю Мудрак з її епатажем і неповторною сценічною майстерністю, звісно, треба слухати і бачити. Але слухати не завжди означає чути і відчувати. Лише тримаючи в руках книжку, можна наблизитися до розуміння її текстів.

Збірка «ТекС-ТИ-Ль & Libido» була очікуваною. Ба більше, довгоочікуваною, після «Оголеної самотности» (2006) і «Горизонтальної зебри» (2009, у співавторстві з Юрієм Ковалівим).

Психоаналітичне поняття «лібідо» і матеріяльне поняття «текстиль» гармонійно поєдналися у збірці Мудрак: мотиви еротики та буденности тісно переплелися в образній системі й метафориці текстів. Але насамперед є лібідо, є енергетичний вектор, посил, що змушує нас сприймати вірші в контексті ретроспектив, історій із власного життя.

В голові — гном плаче

чап-чап-чап…

ходять сльози в очах:

Ізольда без Трістана

Пережила три

стани,

а не… а — не… а-нееее…

Згустки вилитої в словах енергії змушують роздивлятися себе в дзеркалі й поза ним, розпізнавати своє оточення і фільтрувати його, як забруднену воду. У творах Мудрак відчувається водночас прив’язаність до людей і зневіра в них же. Як-от в одному з етюдів: «Мені видається, що в почуттях існує “чорний квадрат” Малевича… є обійми, в які не хочеш повернутися тільки тому, що вони повертаються до тебе, а ти їх не відчуваєш».

У «чорному квадраті» вже більше текстилю, ніж лібідо, більше пробивається волокон, із яких зіткано тексти і наші будні. Бо хочемо чи ні, ці волокна проростають крізь нас, а ми — крізь них. І жодна енергія без матерії не матиме ні входу, ні виходу. Проте без первісної енергії матерія — ніщо:

Сірником не

Проткнеш вогонь.

Попри те, що у віршах і прозі Мудрак багато самоти, приречености і неприкаяности, лібідо як стержень тримає головне — сильну і стійку жінку: «Вона — шах і вона — мат». Певно, що «вона», виношуючи в собі спустошеність, вимірюючи марноти, не втрачає себе і свого покликання:

Шшшшшшшшшшшш…

Небо взяте на позиТИв…

Зашнурована-НІ вітряки.

Вібер.

Вітек.

І —

Трек-руки…

Читаючи збірку, розумієш, як багато важить звук: «думаєшшш…», «дивишшшся…», «закохана-ааа», «дівчаточко-оооо…» — це насичення слів новим контекстом, наповнення текстилю енергією лібіда. Та мить, коли на самоті розтискаєш пружину, яку хтось туго стиснув.

Близькими до внутрішнього стану авторки є і її переспіви сучасних авторів із азербайджанської мови: «У дітей — завжди плач безпричинний», «Ми — тіні тих людей, що живуть на цій вулиці» (Алік Аліоглу), «Ти, як розчахнуте дерево, сильне і самотнє» (Нюрангіз Ґюль). Переспіви є своєрідним продовженням лібіда і текстилю збірки. Особливо влучно звучить фінальний акорд книжки — переспів із Акшина Еврена:

Спершу народжується любов,

А потім…

Потім скажу…

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!