Тарас Антипович. Тіло і доля

Юлія Стахівська ・ Червень 2009
Київ: Факт, 2008.

Шість оповідань Тараса Антиповича із його останньої книжки «Тіло і доля» – це перетин нереального, книга-оксюморон, гедоністична анатема тілу. Роздвоєння на два людські начала, тіло і душу, фігурує у цих текстах особливо ґротескно. Адже, коли читаєш про Душу, яку Тіло замкнуло в квартирі до кращих часів, розумієш, що всю цю нову виставу розіграно на старій сцені поглядів середньовічних богословів.

Середньовіччя здійснило одну з найбільших культурних революцій – революцію тіла. В античному світі тіло було не менш важливим за душу. Цей пропорційний принцип, що був покладений в основу калакагатії, вів людину і до храму, і до стадіону. Середньовічні християнські мислителі закріпили за тілом означення в’язниці душі, а первородний гріх, що спочатку був інтелектуальним викликом, перевели у площину статевого.

Втім, головний експеримент Тараса Антиповича – це спроба зобразити саме голос тіла. Перше оповідання тому і називається «Без душі», бо головний герой – тіло, що вирішило вберегти душу він спокус. Тіло як засіб покарання діє тут безпосередньо, воно, знову ж таки, в найкращих середньовічних традиціях, прагне через фізичні страждання очистити душі ближніх.

Власне, Антипович говорить про все символічно. В оповіданні «Матрьошка» устами героя-зека він плете смислову вервечку паралелей: тіло – в’язниця, світ – в’язниця, «нам нема разніци, де сідєть – по ту сторону забора ілі по цю? В матрьошке там, в матрьошке тут...». Але буквальність, із якою він розкриває тему, робить текст іронічним, додає йому трагікомізму й не лишає місця дидактичному патосові.

Таким собі протягом проходить крізь прочинені двері оповідей образ детектива Пікуса. Цей герой – зв’язка всіх сюжетів, безпристрасний охоронець порядку. Він – підтвердження того, що всі люди насправді розказують одну і ту ж історію, просто з різних ракурсів.

Цікаво, що окрім сакраментальних питань типу «хто я є поза межами тіла?» Антипович може перетворювати серйозні розповіді на вдалі історійки з міського фольклору. Твір «Магда, невіста Класика» – це стилізована під реп розповідь-байка про музейну працівницю та її кохання до абстрактного Класика, що закінчується ледь не каламбурною мораллю: «роман із класиком – це роман із землею». Чимось така манера виконання нагадує репову начитку «Королівського павича» Дороти Масловської, але в українській сучасній літературі це чи не одинокий приклад подібного подання.

Загалом, автор грається, і не лише з формою. Скажімо, «Автопортрет слонихи Бонні» – це сімнадцять довжелезних речень, тест яких образно розростається, так що інколи починає скидатися на верлібр. У них справді розпливається, як у міражі, вся райсько-екзотична примарність Африки і залишається автентична дійсність сафарі та море слонячої крові – першосили тіла, але умістилища душі, пам’яті всіх Їх – богів континенту, схожого на «неправильно відбиту відбивну». Виходить, що смерть – це не найкращий спосіб визволення, а лишень одна зі спокус, маленький компроміс тіла і долі.

У стосунку сучасної літератури говорять про підвищену зацікавленість тілесністю. Справді, увага до фізіології, речизм, фізичний бік життя – це один із центральних її об’єктів, однак якщо довести ці речі до абсурду, власне, що і зробив Тарас Антипович, то вони втратять своє домінування – стануть сюжетами з цілком несподіваними розв’язками.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!