Толерантні підручники – толерантне суспільство

Аналіз підручників на вміст у них ксенофобії – важлива тема для української освіти й загалом суспільства, з огляду на розмаїття в ньому національностей і релігій. Тому назва цієї невеличкої (на 128 сторінок) книжки Ґульнари Бекірової та Ельведіна Чубарова не може не привернути уваги, зокрема, амбітністю теми проєкту, який намагаються реалізувати автори. Перша частина праці – спроба теоретичного аналізу етнополітики в сучасній українській державі. Авторка розділу Бекірова торкається проблематики толерантности й етнічних стереотипів, роблячи наголос на ситуації, яка склалася в Україні довкола кримськотатарської проблеми. Далі наведено приклади суспільних дискусій про те, якими повинні бути шкільні підручники з історії, відзначено «результативні громадські прояви, пов’язані з утвердженням принципів толерантности в Україні» [с. 31].

Основна частина – це аналіз текстів підручників гуманітарного циклу для середніх загальноосвітніх шкіл на наявність нетолерантного ставлення до національних і релігійних меншин. Емпіричний матеріял дослідження величезний – 50 підручників (повний список їх додано). Мету проєкту заявлено як «дослідження текстів підручників <…> на предмет наявности (замовчування) фраґментів нетолерантного ставлення до національних і релігійних меншин» [35]. Про теоретико-методологічну основу дослідження сказано, що це «сучасні методи гуманітаристики» [35], а про методи аналізу навчальної літератури – «весь арсенал апробованих сьогодні герменевтичних методів і процедур аналізу інтерпретації – зокрема, аналіз дискурсу, контент-аналіз» [36]. Авторам доцільно було би приділити більше уваги деталізації методів аналізу емпіричного матеріялу, аби не виникало додаткових запитань про отримані результати.

Наприклад, автори зазначають, що виявили 170 нетолерантних фраґментів у 28 підручниках та посібниках, і «переважна більшість таких фраґментів відноситься до кримських татар» [38]. Тут хотілося б ретельнішого пояснення певних моментів висновків. Зокрема, відсотковий склад більшости фраґментів (у цьому випадку стосовно кримських татар), а також прикладів інших етнічних груп, щодо яких зауважено нетолерантне ставлення. Адже, як слушно зазначає Ґульнара Бекірова у першому розділі роботи, «громадянами України є представники 134 етнічних груп» [4]. Тому, позаяк і мета роботи, яку поставили автори, стосувалася не лише однієї національної меншини, читачі очікують повнішої інформації.

Можливо, щоб уникнути таких запитань, варто було написати вступ до праці з поясненням звуження тематики, або змінити назву праці (з уточненням про нетолерантне ставлення саме до кримських татар). Адже надалі у праці справді ретельно проілюстровано приклади нетолерантного ставлення до кримських татар та ісламу і запропоновано рекомендації круглого столу, де відбулася презентація результатів.