Богдана Матіяш. Твої улюблені пси та інші звірі

Ірина Шувалова ・ Березень 2014
Київ: Huss, 2011.

Хорошій книжці, а тим паче хорошій книжці поезій, як на мене, годиться бути дверима. Дверима в інше – поетове власне і, водночас, належне всім – дверима незамкненими, які вільно відчинити кожному. Перегортаючи першу сторінку збірки поезій Богдани Матіяш «Твої улюблені пси та інші звірі», штовхаєш рукою хвіртку – і потрапляєш в особливий простір: у сад, де «все що довкола дуже гарне і навіть із кожним днем усе гарніше». Ми не знаємо, чи знайома нам ця місцина. Ми не певні, чи ми тут бували.

Що означають слова, які так часто подибуємо у віршах Матіяш – «гарний», «простий», «добрий», «світлий», «радісний», «щасливий», і чи справді вони ще щось означають (мають означати) для нас? Чи спроможні ми пригадати, як це – «любити і просто іти як дитина просто спокійно йти»? По суті, книжка Богдани Матіяш – саме про ці речі: прості, навіть найпростіші. Речі, що про них (прості) говорити часом – найважче. Про слова, що, зношені від нашого недбалого щоденного вжитку, були спорожніли для нас – аж раптом виявляється (згадується), що вони ж мають смак і запах, що вони гладенькі або шерехаті на дотик, теплі, шелестливі. «Дякувати за очевидне» і «бачити світ яким він є» – як мало, як дуже багато.

Простір цієї книжки наскрізно живий: не досить сказати, що у ньому все дихає – воно (це «все») змінюється, розквітає, плаче, будує гнізда, ступає босоніж, губиться, любить. Тут, прокинувшися, «просто розплющуєш очі в так багато світла і зажмурюєшся і знічуєшся і усміхаєшся і знову дивишся й бачиш небо землю дерева птаха що тремтить у повітрі». Хто бачить – це? Хто бачить – так? Автор? Ліричний герой/героїня? Ті «улюблені пси та інші звірі», що присутні вже в назві книжки? Чи не наймагічніша властивість поезії Матіяш полягає в тому, що у просторі її віршів немає чітко визначених меж, чемних суб’єктів та об’єктів, зашнурованих у тугі словесні корсети. Той, хто промовляє, – це той, хто гладить пса, хто провадить розмови з левом, – і також той, хто хотів би стати левом і собі, – і авжеж той, хто таки є псом і полюбляє «бігти перекидатися через голову качатися в снігу розгрібати сніг біля пенька носом розкидати мох».

У Лукаса Кранаха Старшого є картина, на якій зображено Едемський сад. Не надто екзотична місцина, між іншим, – жодних пальм та чудернацьких квітів – здебільшого, тендітна північна флора. На задньому плані розгортається драматична історія гріхопадіння Адама і Єви та їхнього вигнання з раю, – але не це впадає у вічі передусім. Найперше, що бачиш, ставши перед полотном, – це розмаїта зграя звірини, що тішиться на осонні, наче б за крок від глядача: олені та кізки, коні та однороги, бики з довірливими очима. Звірі: безперечно, улюблені.

Цей сад, це особливе місце, де можна «роздивлятись птахів біля води і вужів на стежці багато мовчати багато говорити до людей і до звірів багато обіймати й дякувати», – не виглядає аж таким незвичайним. «Як непомітно й гарно починається рай», – пише Матіяш. Ба більше, керуючись її поетичною топографією, неможливо визначити й те, де саме він починається. Можливо, за рогом, може, на другому березі річки – а може, вже тут, уже майже довкола нас. «А чи рай теж такий широкий і безкраїй як це небо і чи в ньому вночі теж часом може йти дощ і чи в ньому ростуть такі красиві як тут на землі сосни й інші дерева»? І нехай відповідь нечутна, нехай її винесено за дужки – однак питання проростають природно, як трава, – так само невпинно, просто і необхідно.

Ще наприкінці XIX століття американський письменник Генрі Дейвід Торо перейнявся питанням про те, чого потребує людина, аби відчувати, що вона має «достатньо». Торо з гіркотою писав, що люди стали рабами речей, «знаряддями своїх знарядь». Матіяш у своїй новій книжці теж шукає міру справжнього «достатньо» – і знаходить її у світі братів наших менших. Вона захоплюється їхньою спроможністю «так мало мати» і, водночас, їхнім умінням «вмістити в собі так багато світу» – світу, що в жодному разі не є тільки сукупністю речей. Світу, «у якому є все що потрібно і навіть більше».

Матіяш спостерігає живих істот – але не пильним оком натураліста (як писав той-таки Торо, ми квапимося вхопитися за мікроскоп, так і не встигнувши навчитися по-справжньому бачити світ навколо нас). Вона прагне дивитися серцем – дивитися «просто», а слово «просто» у неї означає «правильно» і «незлостиво», означає «так, як і слід»: відповідно до внутрішнього, а не накинутого ззовні припису.

Прикінцеве питання: що заважає потрактувати цей виклично простий погляд поета на реальність зриму і незриму як примітивний або наївний? Відповідь: жодних перешкод такому потрактуванню немає. Ремарка: крім самого поета. І йдеться зовсім не про те, що Богдана Матіяш обстоюватиме своє світобачення всупереч чиїмсь закидам. Мова передовсім про те, що Матіяш – поет чесний, а отже, поет справжній – поет, що не порушує внутрішнього припису: писати лише «своє». Її кожен вірш – настільки «її», що встрягати у світоглядні суперечки тут видається безглуздям. Лишається тільки читати або не читати – приймати або не приймати – увійти до саду, де мешкають лев, пес і ягня, або лишитися під ворітьми і крадькома зазирати всередину.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!