Василь Портяк. У снігах

Богдана Матіяш ・ Вересень 2007
Київ: Факт, 2006.

«У снігах» – це друга книжка Василя Портяка, яку від першої віддаляють понад двадцять років і лише вісім новел. Але мова не про кількість написаного: обсяг книжки цілком достатній, а може, навіть і завеликий. Могло би бути на одну новелу менше – якщо зняти «Охоронителі діви», що, на мою думку, має найневиразнішу поетичну мову та фабулу, яка «виламується» із загальної тематичної канви книжки. Те, що залишилося би, – то й є добра проза.

Замало було би сказати, що час і простір новел «Гуцульський рік (на берегах старого календаря)», «У неділю рано», «Перед косовицею», «Хованець», «У снігах», «Цвіте ясний» виразно гуцульський, схоплений і збережений добре впізнаваною, аж шорсткою мовою, якою говорено тільки там, поміж гуцулів... Загальниковою і недоречною була би згадка, скажімо, про «гуцульський колорит». Тут є щось інше. Більше. Глибше. Не так просто передаване. Портяк у дивовижний спосіб поєднує чи не метафізичну «позачасовість» – принаймні вона дуже виразна, коли йдеться про нарацію, – з дуже чітко конкретизованою часовою перспективою, якій належать описані події і в якій вони єдино мають сенс. Мова про повоєнний час і пізніші «совітські» роки, часи криївок, що скидаються радше на безчасся чи позачасся, бо ж втрачається лік дням і межа поміж ними й ночами; час страху, зради та мовчання. Якби не ця виразна вписаність у зафіксований час – хоча ніщо не вказує на належність героїв до нього, – можна було б говорити про абсолютно позачасове, ґрунтоване лишень на самому собі й постале з себе самовиповідання гуцульського топосу. Зрештою, його в текстів не відібрати; тільки ось це самовиповідання супроводжує вельми суворий і гострий контекст, обрамлений чоловічими смертями, жіночим розпачем і дитячим «недитинством»: автор вельми ретельно прописує та наголошує подвійність чи радше умовність дитинства як ситуації чи стану, в якому мусиш вчитися говорити різними мовами (одна – мова дому, друга – соціюму) й піддаватися правилам топосу, в якому ти є. Тому в книжці так багато персонажів – це діти, а конкретніше – діти як об’єкт випитування, джерело оповідання того, про що не скажуть дорослі, бо говорити – значить зраджувати. Звідси така увага до несподівано ранніх дитячих ініціяцій, і тому в новелах так виразно виписано найперше з дитинства табу: заборону говорити на певні теми, зактуалізовану в цьому «позачассі», що означає також і час поза нормою, час виламаний і вирваний із нормальної буттєвости.

Вочевидь, пасує додати, що про «позачасовість» цієї книжки можна також говорити, з огляду на абсолютну авторову відстороненість від тенденцій, кон’юнктури та преференцій сьогочасної літератури – вона також спричиняє такий глибокий ефект читання.

Тональність книжки – але не якість – дещо змінює прикінцева новела «Ісход», в центрі уваги якої опиняються представники суспільного марґінесу, а завершує книжку післямова Василя Герасим’юка.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!