Надія Степула (упорядниця). У знятому на плівку дні. Олесь Ульяненко

・ Червень 2012
Київ: Український пріоритет, 2012.

Зразу думав, що беру до рук книжку спогадів про Олеся Ульяненка, а виявилося – ще й інтерв’ю, віршів, есеїв, новел, оповідань, уривків із роману, авторських радіопрограм та інтернетної статті разом із коментарями до неї. Упорядниця Надія Степула охопила неохопне. Втім, тут така еклектичність навіть виправдана. До того ж це розмаїття матеріялів намагається бути послідовним і впорядкованим. Після маловідомих Ульяненкових прозових і поетичних текстів читачеві запропоновано спогади письменникової сестри Валентини Лісовської, – вона розповідає про власну родину, згадує цікаві епізоди з братового дитинства. «Сашко був “вожаком”. І чомусь завжди втрапляв у якусь халепу: гралися у “войнушку”, поки на ньому не згоріли шкарпетки й мамі довелося нести його, вже величенького, в поліклініку на шиї; готувалися податися в “льотчики-космонавти” – стрибали з погреба, поки він, знову ж таки, не підвернув ногу…» Є й про старші роки: як пішов учитися до медучилища, а потім до «морехідки», як працював на перших своїх роботах, як його призвали до армії. Як згодом «назбирав якихось копійок і поїхав до Києва»…

Далі – уривки з роману про Олеся Ульяненка з пера упорядниці. У наступному розділі – «Поцілунок джмеля» – зібрано спогади тих, хто товаришував чи просто знався з Уляном. Сюди ж таки перенесено з інтернету Ульяненкові блоґи. Тексти дуже різні за стилем і настроєм. Частішають скорочення «ніх…», «нах…», з’являється відчуття невимушености. Друзі намагаються виокремити з багатьох спогадів щось найпам’ятніше. Разом із тим, Михайло Бриних, перелічуючи проблеми власного тексту, серед інших зауважує таку: «це Улян, якого немає, і його немає ніде, навіть у його власних книжках, хоча деінде його шукати взагалі немає сенсу». Попри все, цей розділ видався мені найінформативнішим.

У книжці чимало світлин, хоча подекуди дуже кострубато порізаних. Обкладинку виконано з суворим дотриманням усіх вимог несмаку: погано поєднуються кольори, шрифт не пасує, живописна картина (під Сальвадора Далі) разюче дисонує з графічним портретом самого Ульяненка.

«Людина ніколи не залишає по собі те, чим вона була, – пише Бриних. – Її сліди згорають у чужій пам’яті». Важко з цим не погодитись. Утім, через мозаїку таких пам’ятей, гадаю, можна щось та й розгледіти.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!