Карл Шльогель. Український виклик. Відкриття європейської країни

Інна Булкіна ・ Червень 2017
Київ: Дух і Літера, 2016.

В українській версії назви збірника есеїв історика Карла Шльоґеля «Entscheidung in Kiew. Ukrainische Lektionen» (Мюнхен, 2015) «рішення» (Entscheidung) перетворилося на виклик, а «українські уроки» (Ukrainische Lektionen) — на «відкриття європейської країни». У передмові автор та в післямові науковий редактор Володимир Приходько пояснюють таку переакцентуацію. Справді, у Шльоґеля ідеться насамперед про «відкриття України», яка саме в 2013–2014 роках визначила себе на ментальній карті Европи, «вийшла з тіні» російської або радянської імперії. Майже до того часу її сприймали лише в «імперській проєкції». Шльоґель зізнається, що, згадуючи про Другу світову війну, німці не виділяли з маси «росіян» тих інших, проти кого воювали: українців, татар, білорусів тощо. Всі народи, які заселяли радянську імперію, для німців були «росіянами», і провину, пише Шльоґель, німці визнавали перед умовними «росіянами». Що ж до українців, то вони асоціювалися з такими малоприємними і сповна архаїчними з погляду сьогоднішньої Европи речами, як націоналізм і антисемітизм; ключові слова: «Бандера» і «львівські погроми 1941-го». Шльоґель покликається на Арнольда Марголіна, який представляв Українську Народну Республіку на Паризькій конференції 1919 року: «Вони [американці] знають про українців не більше, ніж середній европеєць про будь-яке африканське плем’я». Відзначимо це властиве для нової «української проєкції» звернення до напівзабутого в самій Україні «єврейського адвоката» Директорії. Арнольд Марголін — друга людина у Міністерстві закордонних справ УНР, і до 1920 року він представляв УНР у Лондоні; в березні 1919-го, після проскурівського погрому, демонстративно звільнився, проте й далі підтримував Петлюру та Директорію, перекладаючи вину за погроми на провокаторів із «чорної сотні».

«Ukrainische Lektionen» Шльоґеля слід читати як «відкриття» німцями України та її історії, точніше, перечитання цієї історії в іншій, ані в радянській, ані в російській, а в українській проєкції. Проте чому саме цю книжку перекладено українською і чому її варто прочитати в Україні? Це погляд сучасного німецького історика і візія того, як сучасна Европа сприймає Україну, — Шльоґель відмовляється від архаїчного офіціозу української історії, «національної історії Грушевського». Він звертається до «студій фронтиру», до посттернерівської історії (див. монографію Ігоря Чорновола «Компаративні фронтири: світовий і вітчизняний вимір», що минулого року побачила світ у видавництві «Критика»). Інакше кажучи, історія України в такому прочитанні — історія рубіжної зони і рубіжного народу, не етнічна монополія, а послідовна взаємодія різних культур. І нинішня «гібридна війна», з погляду Шльоґеля, актуалізує цей пограничний сенс, якщо головний її чинник — неконтрольована ділянка російсько-українського кордону, та сама «кватирка», через яку відбувається ескалація. Відповідно, Шльоґель пише про транзит «шантажу і дестабілізації зі сходу на захід», із Росії до Европи — за допомогою «українського фронтиру».

Автор знаходить несподівану паралель «русскому миру» у зв’язку з війною на Донбасі. Він нагадує про рух так званих «фрайкорів» (Freikorps), що посилився після Першої світової війни: профашистські «добровольчі корпуси» виступали «п’ятою колоною» в країнах Балтії та в Силезії під гаслом «Де ми — там Німеччина». Німецький історик бачить «русский мир» не як продовження імперії, а навпаки, як її альтернативу. Оскільки характер такої альтернативи «етнічний», то вона протилежна до імперії. Тут треба поставити кому й повернутися за Шльоґелем трохи назад, до його сповіді про дитяче захоплення російською культурою і свідоме «зачарування» Росією та імперією як такою. Він ностальгійно описує свої юнацькі подорожі безкраїми просторами СРСР: це був інший вимір часу; той час було ніби зупинено, він не вимірювався грошима, його завжди було вдосталь; це був інший вимір простору — нескінченно протяжного, універсального, не розділеного кордонами (тому зрозумілий подів подібних до Шльоґеля европейців на початку 1990-х, коли Европа намагалася наблизитися до ідеалу «світу без кордонів», а колишній СРСР, навпаки, кордони вибудовував). Іншими словами, Шльоґель намагається пояснити, за що він колись полюбив Росію і чому тепер не може сприйняти «русский мир», що не має нічого спільного з «Росією, яку він втратив».

Проте це лише один зі складників «українських уроків» німецького історика. Значну частину книжки написано задовго до подій 2013–2014 років. Це путівник українськими містами: автор послідовно представляє дві столиці, Київ і Харків, потім південь — Одесу і Ялту, схід — Дніпро і Донецьк, і захід — Чернівці та Львів. Він завжди точно позначає культурну — в широкому сенсі — домінанту, коротко згадує своє колишнє відчуття Сімферополя — занедбаного радянського заповідника і Севастополя, що неначе зійшов із полотен Алєксандра Дейнеки. Він точно описує Київ через мандельштамівський нарис 1926 року: «найживучіше місто», яке миттєво відновлює свою святкову вітальність — так було після громадянської війни (і це мав на увазі Мандельштам) і так було після зими 2013/2014-го. І так само історик визначає головну київську особливість: цей хаотичний рельєф не створено для імперської перспективи, кав’ярні на вулицях Києва виглядають природніше, ніж паради.

Одесу автор представляє ключовим символом — Потьомкінськими сходами: «сцена, яка потребує ремонту», Ялту — поетичним мітом про південний парадиз, пушкінськими віршами — парафразом «Пісні Міньйони» з Ґетевого роману «Літа мандрів Вільгельма Майстра». Авторове відкриття України часто-густо відбувається через російську літературну хрестоматію. Українська — зі зрозумілих причин — авторові невідома. Він намагається дати собі раду в сучасній українській літературі, але не завжди потрапляє на потрібні клавіші, і в Харкові для нього головним письменником стає Лєв Копелєв, а не Сергій Жадан. Жадана таки згадано, але «Ворошиловград», а не харківську «Месопотамію». Львів починається цитатою із Йозефа Рота («Lemberg. Die Stadt»), і далі, звісно, — Лемберґ. Польського Львова немає зовсім, українське місто ледве жевріє.

Але найдраматичніший і найстрашніший розділ книжки присвячено Донецьку. Це історія смерти великого і сильного міста, смерти тим жахливішої, що вона відбувалася і відбувається в усіх перед очима. Шльоґель згадує европейські міста, які вмерли в ХХ столітті, тобто втратили «людську суть». Це перетворені на попіл Варшава, Мінськ, Сталінград, Вільнюс, Лодзь, Вроцлав. Найближчі до нас приклади — Сараєво і Алепо. У цьому сенсі характерне «німецьке прочитання» епохальної битви за донецький аеропорт: окрім символічного значення «хто переможе тут, переможе у війні», це був останній крок на шляху до відокремлення міста, поривання його зв’язку з рештою світу, відкидання в Дике Поле, «в ту провінційність, яку він залишив позаду». Віднині Донбас став «ареною для міжнародних авантюристів» і «полігоном для російських військових експертів». Тут Шльоґель знову згадує досвід німецьких фрайкорів: експорт насильства, пише автор, завжди повертається. Коли — питання часу.

На завершення зауважимо: 2014 року Шльоґель офіційно відмовився від медалі Пушкіна — почесної нагороди, якою Росія вшановує іноземців за заслуги перед російською культурою. Це був його особистий протест проти анексії Криму та війни на Донбасі.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!