Богуміл Грабал. Вар’яти

Богдана Матіяш ・ Лютий 2005
Львів: Класика, 2003.

Про цю книжку нераз випадає чути, що в ній більше перекладача, себто Юрія Винничука, ніж самого автора. Та насправді тут предосить обох. Винничука, який, здається, хоче переписати, а чи дописати Грабала, адже мова відверто не-Грабалова – щоправда, читач, котрий не знає решти текстів одного з найцікавіших чеських письменників XX століття, може, й повірить, що це саме автентичний Грабал. Що з того, що його стиль раптом виявляється підозріло близький до власне Винничукового?

Ті ж, хто прочитають бодай іще щось із Грабалових текстів, – впізнаватимуть витончене авторове іронізування та замилування самим процесом створення сюжету. Геть, здавалося б, банальні розмови в корчмі, сварки покинутої жінки та її колишнього коханця, перемовляння робітників, цілком випадкових людей на вулиці, між якими навіть і не точиться розмова: вони лишень перекидаються словами, – все це несподівано стає літературою. Увесь – як би ми могли його назвати – «непотріб», усе вар’ятство, якого щодня предосить на вулицях Праги, Німбурка, Кладна чи Києва, – виявляється сюжетом.

Проте за цим усім стоїть щось інше, ніж потреба самого тільки письма, яке привласнює собі чужі історії. Навіть більше: саме у «Вар’ятах», здається, Грабал хоче бути передовсім не письменником, а одним із персонажів, просто людиною, причетною до всього, про що мова. Письмо – тільки засіб, завдяки котрому можна говорити про тих, кого навіть і «маленькими людьми» не назвеш, чия присутність у літературі (!) може обурити естетів. Грабал не шкодує читача, в тому розумінні, що не «фільтрує» життєвих досвідів: про це варто б писати, а про це – ні. Пише про те, що особисто для нього є цінним, стверджує, що його персонажі – всі вони дуже виразні й живі – теж заслуговують любові. Хоч як вони лаятимуться та «негідно поводитимуться» – для автора це не більше, ніж умовність. Він буде поруч, стане учасником їхніх розмов та пиятик; вар’юватиме й підсміюватиметься, хоча гумор його часто переходитиме в чорний, а світ нераз демонструватиме свою абсурдність. Але в ньому треба вміти витримати, хай навіть доведеться стати для-всіх-вар’ятом. Грабал цього не боїться, хіба що сумує: він надто добре знає такий стан, але водночас усвідомлює, що все одно не можна здаватися. Натомість час писати хроніку щоденности, в якій уже не зосталося нікого, крім «вар’ятів».

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!