Катажина Квятковська-Москалевич. Вбити дракона. Українські революції

Ярослава Тимощук ・ Грудень 2017
Львів: Видавництво Львівського медіафоруму, 2017.
Переклав з польської Андрій Бондар

Збірник репортажів польської авторки Катажини Квятковської-Москалевіч — це книжка про Україну, в якій можливо все, де «з журбою радість обнялась», де навіть посеред безнадійної туги знаходиться місце для жартів, якщо поглянути на історію з дещо іншого ракурсу. Це історії про країну, в якій телевізійним екстрасенсам довіряють більше, ніж правоохоронцям, де політтехнологи працюють на авторитет провладної партії і водночас жертвують «на Майдан», уявляючи себе при цьому доблесними робінгудами. Про країну, де скривджені матері, «тролі»-коментатори, працівники міліції, які з органів втікають на роботу в морг, борються за справедливість — кожен по-своєму наповнюючи це поняття сенсом.

Відмінність України від інших пострадянських держав, на думку Квятковської-Москалевіч, у тому, що варто трохи змістити оптику, аби в безпросвітно сумному розгледіти життєствердне смішне. «Уже не вперше в українській історії без світла в кінці тунелю втручалася характерна трагікомічність, яку марно шукати в Росії чи Білорусі. Там усе однорідне — якщо драма, то по-серйозному: серйозність страждання, архіпелаг болю, епопея муки, Достоєвський, Солженіцин. Тут — сміх крізь сльози, ірраціональний регіт у самому осерді печалі. Гоголь», — зауважує авторка після спілкування з матерями, чиїх доньок зґвалтували й замучили у провінційній Врадіївці, і вони взялися боронити справедливість, зібравшись під «клишоногим Леніним у центрі містечка».

Попри те, що герої книжки живуть і працюють у найпохмуріших містах і місцях, у їхніх історіях крізь морок та депресію пробивається тепло. Попри загальний рівний тон оповіді, у письмі репортерки відчутно приязнь до персонажів, вона симпатизує їм настільки, щоб розчути їхню неприкрашену життєву правду, щоб надати ваги голосам, які за інших обставин не можуть на це розраховувати. Квятковська-Москалевіч досягає неймовірного заглиблення в героїв. Попри це, вона переповідає їхні історії без надривних інтонацій чи бажання підвести читача до певних висновків — вона просто майстерно документує дійсність.

На відміну від інших іноземних журналістів, які писали книжки про Майдан і війну на Донбасі (приміром, «Україна. На межі» фінської авторки Анни-Лєни Лаурен або «Привітання з Новоросії» польського репортажиста Павла Пєньонжека), Квятковська-Москалевіч передає довшу хронологію й розгортає ширшу панораму подій. Її репортажі більше про маленькі революції в українських закутках. Їх описано без патосу епохальних звершень, але без них немислимі Майдани. Революції — це щоденна робота, це вчинки пересічних людей на тлі масштабних Помаранчевого майдану або Евромайдану, як, приміром, боротьба, яку веде несправедливо засуджений чоловік у тюремній камері у той час, коли новообраний президент Ющенко роздає посади «своїм» і рапортує: «Ми не зрадили жодного гасла Помаранчевої революції».

Іще одним героєм книжки є медії. Репортажистка часто наголошує те, як вони транслюють реальність. «“Троє негідників зґвалтували 18-річну дівчину і намагалися спалити її живцем”, — такою була назва новини. Назва повинна привертати увагу — що більше кліків, то вища премія», — пише Катажина в репортажі про Оксану Макар. У цьому ж тексті вона розшифровує сценарій російського телешоу — намагання монетизувати трагедію, обернути її на рейтинґи. В іншому репортажі цитує редактора, який відмовляється публікувати історію мами і доньки, що заробляють на життя проституцією. Мовляв, оповідь занадто депресивна, редактор доручив дослідити, як українські повії вчать англійську, готуючись до приїзду іноземних гостей на футбольний чемпіонат.

Репортажі польської журналістки є ще одним підтвердженням того, що наявні спроби розповісти про Помаранчеву революцію, Евромайдан чи війну на Донбасі у романі чи оповіданні не є переконливими. Дійсність виявляється сильнішою за метафори, сьогодення так добре надається до переплавлення в літературу, що ліпше й не вигадаєш. Читач, який спостерігав описані сюжети на власні очі, відчуває більше довіри до нон-фікшну, до неприкрашеної правди. Реальність сповнено символізму: поіржавілий ракетний крейсер «Україна», що його Янукович хоче продати Росії, Ірина Довгань — «жінка з-під стовпа», чоловік на ім’я Богдан Хмельницький. Квятковська-Москалевіч із журналістським зором, слухом та вмінням структурувати дійсність торкається найглибшого так, що над ним хочеться і плакати, і сміятися.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!