Ольга Токарчук. Веди свій плуг понад кістками мертвих

Альбіна Позднякова ・ Квітень 2011
Львів: «Урбіно», 2011.
З польської переклала Божена Антоняк

Якщо, уявляючи свою старість, ви легко побачите себе в оточенні десятьох котів, якщо вам подобається жити на безлюдді і товариство лісових тварин та дерев тішить вас більше, аніж спілкування з людьми, тоді ця книжка – саме для вас. Ольга Токарчук знову здивувала своїх читачів, написавши чудовий роман про пенсіонерку, охоплену любов’ю до живої природи.

Сама письменниця означила свій твір як екологічний трилер. З одного боку, маємо справді доволі моторошну оповідь із мерцями і містичними поясненнями вбивств, з другого боку, проста мова, спокійне хутірське життя звичайної жінки, її турботи про зниклих псів та про будинки сусідів, які взимку вона стереже, роблять цей роман, так би мовити, затишним. Стає важко повірити, що вбивства відбулися насправді. Сприймаєш їх відсторонено, ніби сон, гостросюжетне кіно чи вигадку надміру багатої уяви. Здається, от-от з’явиться якась проста розгадка або направду втрутяться надприродні сили, щоб захистити ліс із усіма його мешканцями.

Цей роман ставить під сумнів чималу кількість суспільних думок-аксіом. У Польщі його критикували за фемінізм та антирелігійність. Але феміністична тема тут доволі притлумлена. Ось жвава літня жінка, якій цілком добре ведеться самій, ось прихильний опис письменниці-лесбійки, яка живе неподалік і називає свою кохану«дружиною», ось якийсь сільський чоловік мимохідь признається, що поночі все робити надворі доручає жінці, бо самому стає страшно вийти. Всі ці забави зі звичними ґендерними стереотипами мало кого тепер обурюють.

А от якщо торкнутися теми релігії, то справді є про що поговорити. Пані Душейко, головна героїня роману, міркує про те, чи взагалі існує душа і чи є вона у тварин. Ксьондз називає її міркування блюзнірством, дія ж бо відбувається в Польщі, мабуть, найрелігійнішій державі Европи, де жінка такого соціяльного статусу і такого віку не мала би ставити собі таких запитань. А тут вона ще й зчиняє в костелі скандал після промови священика-браконьєра, бо той стверджував, що слово «мисливець» походить від «мислити», себто дбати про божий дар і впорядковувати ліс, який сам не може дати собі ради.

Пані Душейко має цілком інші погляди. Вона не релігійна у класичному значенні цього слова, вона дозволяє собі думати ширше, ніж передбачено католицькими приписами. Її обурюють амвони в лісі, з яких не читають євангелії, а вбивають приваблених поживою тварин. Ця пенсіонерка-веґетаріянка міркує про вбивства, що їх чинять м’ясоїди. Так само, вважає вона, виглядали б убивства людей, якби концтабори були чимось так само узвичаєним, як мисливство. У цьому не вбачали б нічого поганого. Покари за такі вбивства виглядали би так само смішно, як згадувані у Біблії суди над тваринами, які чинили людині шкоду.

Крізь «затишний» і легкий текст наскрізно просвічується тема злочину й кари. Ця книжка змушує скептично глянути на християнські цінності і задуматися над тим, чи заслуговує кари той, хто покарав винного. Пані Душейко (від слова «душка» чи все ж таки «душити»?) гадає, що людство дуже завинило перед природою і на нього опуститься праведний очисний гнів. Жінка, яка начебто не має в собі нічого хижацького, з’являється на карнавал грибників у костюмі вовка. Наприкінці роману читач не знає, де тут добро, а де зло, де людське і де звіряче.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!