Вартан Вартанян. Вічний подорожній. Повість про Комітаса

Вадим Дивнич ・ Жовтень 2011
Київ: 2011.
Переклад з вірменської Олександра Божка

Невеличка книжка кишенькового формату повторює давнє, ще з радянських часів (1980) українське видання оповіді мистецтвознавця Вартана Вартаняна про видатного вірменського композитора Комітаса. А самі ті часи почасти повторює, а почасти заперечує: тодішня суцільно невиїздна Країна Рад замість теперішніх міжнародних студентських обмінів і вже узвичаєного навчання в закордонних університетах практикувала «внутрішні» обміни між «братніми республіками». Переставши бути новой исторической общностью, новопосталі незалежні держави з тисячолітніми культурами їхніх народів, уже звільненими від примусового розчинення в «історії СРСР», так і не стали справжнім і цікавим одне для одного закордонням, вартим вивчення навзаєм і тих-таки обмінів студентами. Перспективніше цікавитися тим, за що дають ґранти. Цілковита взаємна байдужість і відцентрова багатовекторність учорашніх «республік-сестер» унаочнює справжню ціну покійного соціялістичного братерства і справжню життєздатність сьогоднішніх політичних одностаєнь «пострадянського простору».

Вірменист Олександр Божко – колишній єреванський студент, відряджений з УРСР до Вірменської РСР, а згодом (хто б тоді, у 70-х роках, подумав) Надзвичайний і Повноважний Посол України у Вірменії – тим не переймається, а робить, без огляду на сучасну кон’юнктуру, те, що знає і любить і що робив колись без огляду на кон’юнктуру радянську. Випала нагода перевидати свою давнішу працю, переклад просвітницької книжки (патріотичною наснаженістю дуже схожої на нашу народницьку літературу) – то й перевидає, а в передмові розказує, як потерпав, віддаючи радянській цензурі твір із неблагонадійними згадками про геноцид, якого зазнали в 1915 році в Османській імперії вірмени і який потьмарив свідомість Комітаса. Тепер можна не боятися цензора, але тема не ґламурна, тож масового інтересу сподіватися годі, і не кон’юнктурна, щоби зацікавити великих начальників чи бізнесових скоробагатьків. Братня дружба закінчилася, та й вірменська мова, що нею досконало володіє Олександр Божко, до «світових» не належить, а отже – «неперспективна» й «незапотребувана», достоту як і рідна українська. Але перекладач і дипломат Божко шанує їх обидві, бо вони того варті – давні-прадавні сторінки спільної індоевропейської історії. І прикро, якщо наступне покоління перекладачів тлумачитиме вірмен із підрядника, а наступне покоління дипломатів промовлятиме до них хіба під фонограму. Або на общечеловеческом.

І залишається тільки пошкодувати, що принаймні в одному аспекті просвітницький потенціял книжки перекладач використав не вповні. У виданні 1980 року, звісно, не могло бути літери Ґ – але що завадило вжити її тепер? Божко свідомий того, що засобами української мови вірменську фонетику можна відтворювати точніше, ніж по-російському, і в іменах ставить на законне місце літеру, вживану на відтворення фонеми, яку російськомовний підручник вірменської мови рекомендує вимовляти як «южнорусское г». (Росіяни, не маючи цього звуку, у транскрибуваннях його здебільшого взагалі випускають.) А тому в цій книжці присутні Аветік Ісагакян [с. 13], а не Ісаакян, як у зуніфікованих за московським взірцем українських радянських енциклопедіях; «Католікос Хрімян Гайрік. Картина Гованеса Айвазовського» [167] –не Айрік і не Ованес, тим більше не Іван (утім, навіть у російських джерелах зросійщеного Гованеса Гайвазяна часом називали Гайвазовским); і Туманян – теж Гованес [103]. Інший випадок: «Арменак Шагмурадян (1878–1939) – неперевершений виконавець пісень Комітаса. Певний час співав у паризькій “Гранд-Опера”» [58]. Справді, не був він Шахмурадяном, але ж і співав у «Ґранд-Опера». Та й Ренуара звали П’єр-Оґюст, а Теофіля Готьє [116], за великим рахунком, узагалі ніколи не було: якби він починався не з G, а з H, був би Отьє. А коли вже торкнулися виконавців Комітасових пісень… Якщо в ім’я видатної вірменської співачки, яку в цій книжці не згадано, зате в московських, а за ними слухняно і в київських енциклопедіях її звуть Гоар Гаспарян, повернути, як і Сагакянові, оте южнорусское г, то чи правильно писати «Гогар», коли насправді вона Ґогар Ґаспар’ян? (Це ще одне наше лихо – з усіх вірмен як належить, з апострофом, пишемо тільки Мартироса Сар’яна, і зрозуміло чому: бо росіяни пишуть чомусь Сарьян. А вже написати Багдасар’ян – звиняйте.)

Батько майбутнього Комітаса, малого Согомона Согомоняна, Геворк Согомонян, мав брата Гарутюна (sic, не Арутюна), і побрався з Такугі Гованисян (не Ованисян) [33]. Але читач не може знати, чи не звали Комітасову матір Такуґі, – надто коли він твердо знає, що батька звали Ґеворк.

Усе це, звісно, не перекреслює праці ані автора, ані перекладача цієї книжки – справді цікавої, корисної та просвітницької у найліпшому значенні цього слова. Шкода якраз за невикористаною просвітницькою нагодою, саме для такого видання вельми слушною. Бо поки дійде до появи наших довідників, на кшталт «Справочника по русской транскрипции армянских имён, фамилий и географических названий» (Єреван, 1961), що його для всього радянського народу люб’язно уклав Ніколай (не Микола!) Вартапетян, роса очі виїсть. А хочеться ж уже зараз знати, як вимовляти Ваг(ґ)аршапат – «давню назву Ечміадзина», тим більше, що в радянському довіднику серед «географических названий» її немає: опіюм для народу все-таки, осідок вірменських католікосів. То хай би перекладачі й видавці дбали про нас. І вже хто-хто, а Олександр Божко найперший: хіба він не пам’ятає, як засмутили перекладачку української літератури Раїсу Карагезян єреванські видавці її книжки перекладів із Григора Тютюнника, зробивши українського автора, на вірменський копил, Ґриґором?

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!