Велвл Чернін. Вірю, що я не пасинок. Українські літератори єврейського походження

Сергій Гірік ・ Серпень 2018
Львів: Видавництво УКУ, 2016.

Науково-популярну розвідку ізраїльського літературознавця, поета й перекладача Велвла Черніна, який розпочинав літературну й літературно-критичну кар’єру як російсько- та їдишомовний автор, присвячено письменникам і літературним критикам єврейського походження, що писали українською мовою. Автор вибудовує книжку за хронологічним принципом, що передбачає звичну для університетських курсів періодизацію української літератури ХХ століття з урахуванням знакових для українського єврейства дат. Хоча цей підхід можна вважати доволі плідним, хронологічні межі окремих етапів здаються дещо штучними. Зокрема, верхньою хронологічною межею першого періоду («передісторії») обрано 1921 рік, у який нічого принципово нового саме для участи діячів єврейського походження в українській україномовній літературі не відбулося. Добу українізації (другий період) Чернін починає тим-таки 1921 роком, хоча формально її було розпочато 1923-го, а завершує (ведучи мову про «спад», тобто наголошуючи поступовість цього процесу) 1941 роком. Українському читачеві обрання цих дат здасться натягнутим. Значно логічнішим є поєднання років війни між Німеччиною та СРСР і перших повоєнних років в один період («Травми війни та Голокосту»), хоча завершити цей розділ краще було б 1949 роком, коли відбувся повномасштабний розгром єврейського літературного життя, публічне озвучення трагедії Голокосту опинилося під негласною забороною, а антисемітський аспект кампанії проти «космополітів» став значно виразніший, ніж за рік перед тим. Розділ «Період антисемітських кампаній» автор завершує 1956 роком, а не берієвською «мікрореабілітацією» 1953-го, а розділ «Період “застою”» датує 1956–1991 роками, відбираючи в себе можливість виділити шістдесятництво й перебудову з їхніми особливостями літературного життя в окремі розділи. Задумові книжки цей механічний поділ на розділи особливо не шкодить, оскільки всередині них поділ зроблено за персоналіями, творчість яких іноді мала б потрапляти одразу в два (або й три чи, як у випадку Леоніда Первомайського, чотири) періоди. Враховуючи невеликий обсяг книжки, «укрупнення» розділів здається цілком виправданим, але формулювання їхніх назв незадовільне.

Кожен розділ завершує короткий нарис під повторюваною назвою «Тим часом у Білорусі» з проведенням паралелей між ситуацією в сусідніх радянських республіках. Ці пасажі (як і вся книжка) є доволі інформативними для нефахівця, хоча авторові помітно бракує володіння білоруською: цитуючи вірш Фелікса Баторина «Баязьлівец», Чернін робить дев’ять елементарних помилок у п’ятнадцяти віршових рядках (він пише «щахвылі» замість «шчахвылі», «размавлялі» замість «размаўлялі» тощо). Дивно виглядає і адаптація наведених у бібліографії білоруськомовних форм імен авторів і назв книжок до норм чинної версії «наркамаўкі» (у виданих у 1920-х книжках Зьмітрака Бядулі його ім’я писалося як «Зьмітрок», а не «Змітрок», а слово «спяваць» у назві книжки Юлія Тавбіна 1931 року було вжито у формі «сьпяваць», однак читач рецензованої книжки цього не побачить). Завершує видання короткий індекс україно- й білоруськомовних літераторів єврейського походження зі стислими біографічними довідками.

Звісно, попри згадані особливості, які було би нескладно виправити хорошому редакторові, книжка змістовна й цікава. Її цілком можна використати як вступ до теми для нелітературознавця чи студента. Видання вирізняється приємним дизайном, вдалим добором портретів для ілюстрацій і якісним поліграфічним виконанням.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!