Ірина Захарчук. Війна і слово

Владислав Гриневич ・ Червень 2010
Луцьк: ПВД «Твердиня», 2008.

В країні-казармі, яка трималася на багнетах армії і в якій суспільство мусило крокувати до світлого майбутнього єдиною колоною, мілітарний чинник закономірно став пріоритетним для формування колективної радянської ідентичности. Постійне підтримування «воєнної тривоги» породило особливий лексикон, який гуркотів штампованими висловами на кшталт «якщо ворог не здається, його знищують» тощо. Письменників було оголошено ідеологічними «бійцями» на літературному «фронті», літературу й мистецтво перетворено на слухняні знаряддя ідеології, й архетипи «ворога» та «героя» визначали засадничі конфлікти у становленні канону соціялістичного реалізму. 
    
Рівненська дослідниця Ірина Захарчук переконливо доводить зрощеність і суголосність мілітарного дискурсу з формуванням соцреалістичної літератури на всіх його етапах, яких вона нараховує три й розглядає у трьох розділах: «Мілітарна свідомість у силовому полі соцреалізму», «Протестні моделі українського воєнного наративу. Щоденники Аркадія Любченка й Олександра Довженка», «Художні проєкції війни».
    
Перший етап припадає на 1930-ті роки, коли очікування війни й вирішального бою стають культурою повсякденности, наскрізним тематичним горизонтом й комунікативним кодом літератури.
    
Другий хронологічно збігається з роками Другої світової війни і творенням її образу в літературі. Воєнна доба змінила риторичні формули та ключові символи канону. В літературі соціялістичного реалізму виникають дві тенденції, які випливали з різних параметрів суспільної консолідації та їх ідеологічного наповнення. Виникають україноцентричні моделі війни, що кодифікуються у вимірах жертви, приниження, трагізму. За приклад можна взяти «Україну в огні» Олександра Довженка, який устами одного з персонажів проголошує контроверсійні етичні парадигми: в цій війні «не буде переможців і переможених, а будуть загинулі і уцілілі». Проте цю українську совєтську модель мілітарного міту, каже авторка, витіснила в «архіви пам’яті» імперська, парадно-героїчна версія війни й відповідна їй інтерпретаційна схема. В українській літературі найпоказовішим виявом совєтської імперської свідомости дослідниця вважає роман Олеся Гончара «Прапороносці» (1946–1948). Поданий у ньому мілітарний міт цілком збігався з державною пояснювальною моделлю війни. Приміром, совєтська версія виразно схематизувала і примітивізувала постать ворога. У Гончара він нагадує персонажа пропаґандистських плакатів: жорстокий, підступний, але боягузливий та безпорадний перед сильнішим, організованішим, морально вищим противником.
    
Альтернативний дискурс мілітарного досвіду розгорнувся вже після закінчення війни в еміґраційній літературі. Якщо для совєтської доктрини засадничою була вісь «героїв» – «ворогів», то еміґраційна версія розширила типологію мілітарної ідентичности топосами «жертв» і «біженців». Поряд із героїчною версією з’явилися інтелектуальна та авантюрно-пригодницька моделі (Іван Багряний, Улас Самчук, Юрій Косач та інші). Письменники в діяспорі відіграли визначну роль у деконструкції радянського героїчного міту. Наприклад, у романі «Людина біжить над прірвою» воїни армії-переможниці постають через виконання не військових обов’язків, а карально-наглядової функії, це переважно офіцери НКВД, бійці СМЕРШу тощо.
    
Третій етап пов’язано з реактуалізацією мілітарного міту, яку здійснили українські шістдесятники, запропонувавши альтернативну розбудову досвіду війни. Це передусім зміна вектора конфлікту, осі зовнішнього протистояння «совєтські воїни – гітлерівці». Міняється типологія мілітарної ідентичности. Архетип «дитини війни» заступив монументальну постать «героя-воїна».
    
Ірина Захарчук істотно розширює межі суто літературознавчого дослідження і виразно демонструє міждисциплінарний підхід: вона впевнено почувається в аналізі української радянської ідентичности, міту Великої вітчизняної війни, тоталітаризму й тоталітарної літератури, колоніяльного та імперського дискурсів тощо. Поміж методичними прийомами, якими вона вправно послуговується в роботі – диференціяція досвіду літератури колонії й метрополії, імперського та національного; осмислення українського письменства аналізованого періоду як цілісного явища, незалежно від того, де воно творилося – в Україні чи на еміґрації; розширення поля дослідження за рахунок «приватних версій» воєнного наративу; компаративний аналіз соцреалістичної літературної практики країн колишнього «соцтабору» – Болгарії, Чехословаччини, Польщі, Юґославії тощо.
    
Визнана серед дослідників формула про «посмертне життя соцреалізму» і твердження Ірини Захарчук про підсвідому владу мілітарних мітів зненацька підтвердилися 9 травня на Хрещатику, де нова влада провела помпезний парад до Дня перемоги. Відродження сталінських мітів, укупі з ранішою появою в Запоріжжі пам’ятника самому Сталінові, маємо змогу спостерігати на власні очі.
    
Праця Ірини Захарчук актуальна і в академічному, і в політичному сенсі. Переосмислення досвіду Другої світової війни в системі українських координат спонукає зіставляти історичну та літературну моделі, шукаючи національних інтерпретаційних парадигм. Передусім слід визначити параметри радянської інтерпретаційної схеми, яка довший час тяжіла над українською художньою свідомістю. Відтворення всієї гами смислових ресурсів, зашифрованих у літературі, може, вважає Ірина Захарчук, стати одним зі способів звільнення з полону тіней минулого.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!