Леонід Капелюшний. Візантійський синдром: постімперські хроніки України в 100 000 слів

Андрій Домановський ・ Квітень 2007
Київ: Факт, 2005.

Політична публіцистика – не надто щасливий на наших теренах жанр, якщо навіть рахувати до нього ура-патріотичні збірки радянського та вже «незалежноукраїнського» часів і нечисленні опозиційні сам-, там- та всілякі дрібнотиражні видання мало не для приватного вжитку. Щось із того було малоцікавим, брехливим і непривабливим, щось – забороненим і небезпечним, а в останні часи найчастіше просто недоступним і невідомим.

В кожному з тринадцяти нарисів книжки Леоніда Капелюшного, попри її назву, різною мірою присутня не лише сучасна (після 1991 року) історія України, але й давніша, від «імперської» до давньоруської чи навіть іще далі у глиб віків. Найбільше її, мабуть, у нарисі «Голодомор». Датований 1993 роком твір ніяк не втратить актуальности, адже призначено його не фахівцям-історикам чи інтелектуалам, а загалові українців, яким і досі треба доводити, що голодомор таки був. Не менш корисні для них нариси «Без Чорновола», «Сороковини» (про тяжкий спадок сталінізму), «Кому історія – маґістра? З приводу непрозорого Указу № 238/2002», де йдеться не лише про відзначення 350-річчя Переяславської ради, але й про сумнозвісну ініціятиву узгодження спірних питань російської та української історії у підручниках «на рівні міжурядових взаємин».

Одинока серйозна хиба книжки (хоча, може, це суб’єктивний закид) – надто ненаукове й упереджене ставлення до історії Візантії, складників візантійської цивілізації тощо. Закладене ще в часи Просвітництва уявлення, за яким суть візантійства нібито становлять «подвійні стандарти в політиці й моралі, віроломство, заздрощі, захланність, казнокрадство, зрадливість, підступність, надзвичайна жорстокість, вседозволеність у боротьбі за владу, відсутність будь-яких застережень для можновладців», несприйнятне для сучасного візантиніста. Підживлювати антиісторичний неґативістський міт про Візантію, навіть задля утвердження високих ідеалів, – справа невдячна.

Радує, що гострота зору та пера не полишає автора і в останніх статтях, присвячених уже сьогоденню. Засмучує, що хоча слів у «постімперських хроніках України» може, таки сто тисяч, але наклад книги – одна тисяча. Хто її прочитає? Ті, кому доводити вже нічого не треба? Чи ті, кому нічого вже не доведеш, хоч як старайся?

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!