Укладач Вахтанґ Кіпіані. Влада Тьми і Темників

Вадим Дивнич ・ Жовтень 2005
Видавнича спілка «Просвіта», 2005.

Майбутні історики, яким заманеться дослідити події в СРСР за річниками радянських газет, для успіху цього заняття – хоч і необтяжливого («розгорнеш одну газету і знаєш, що в усіх інших»), але страшенно нудного – потребуватимуть спеціяльних методологічних посібників, які навчатимуть розуміти механізми непохитної одностайности радянської журналістики. Істориків пострадянської плюралістичної доби, з настанням якої, понуро пожартував один московський дотепник, «сменило ложь однообразную разнообразное враньё», очікує завдання складніше і цікавіше: зрозуміти механізми непохитної стайности журналістики пострадянської, коли стійло в кожного нібито своє, окреме, але спільність харчування забезпечує на виході спільність продуктів харчування. Тут знадобляться ґрунтовні знання в суміжних дисциплінах: соціології, соціопатології, психології, можливо, психоаналізі. Сибір і Лубянка залишилися на довічне користування стратегічному партнерові, і можна не робити того, чого робити не можна (і, зрештою, не хочеться), але коли за це платять грубі гроші, розтривоженого сумління вистачає якраз на те, щоби, професійно забезпечивши цілковиту узгодженість новинного випуску з надісланим із президентської адміністрації «темником», тут-таки забезпечити витік таємного циркуляра туди, куди його поки що не надсилають централізовано і де він послужить священній боротьбі зі злочинним режимом. Сліди цієї інтимної громадянської життєдіяльности виринали там і тут, і добре, що все нарешті скінчилося, і можна відпустити на волю всіх попарно спійманих зайців і повикидати кістки всіх щасливо з’їдених рибок.

Зібрати все це під одну обкладинку таки варто було, бо хто краще за сучасників розтлумачить майбутнім історикам методологічні засади вивчення «України з Кучмою»? Клопіт укладача взяв на себе журналіст Вахтанґ Кіпіані, який зібрав близько пів сотні темників і споріднених ориґінальних документів із надр президентської канцелярії, не полінувався скласти предметні й іменний покажчики й додав кілька публікацій, автори яких намагалися розшукати й пошанувати замордованих власною скромністю дириґентів свободи слова. Шкода тільки, що упорядник, либонь, має рацію, призначаючи свою, каже підзаголовок, «Хрестоматію з політичної цензури в Україні. 2000–2004» не тільки фахівцям – «журналістам, медія-експертам, політологам», а й «усім, хто дивився українське телебачення» – а як добре було би переадресувати цей важливий та актуальний довідник вузькопрофільним історикам і полегшено сконстатувати відсутність коментаря до всієї інформації з даної теми.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!