Галина Конькова. Владимир Кожухарь: Магия таланта

Юлія Бентя ・ Квітень 2013
Київ: Такі Справи, 2010.

Із газетних шпальт жанр бесіди (діялогу, інтерв’ю) поступово просочується й у книжкові мистецтвознавчі видання. Якщо йдеться про музику, то варто згадати бодай знамениті «Діялоги» Роберта Крафта з Іґорем Стравінським, «Бесіди з Альфредом Шнітке» Алєксандра Івашкіна та сенсацію останніх років – книжку лекцій-бесід композиторів Валентина Сильвестрова та Сергія Пілютикова «Дочекатися музики». Ніби осторонь цих видань, без претензій на порівняння з ними, долучення до славної традиції чи актуальних мистецьких процесів, з’явилася книжка-інтерв’ю музикознавця Галини Конькової з багаторічним головним дириґентом Національної опери України Володимиром Кожухарем. Помітного розголосу в професійному середовищі вона не мала: більшість апріорі сприйняла її як типовий емоційно-патосний «ювілейний» продукт до Кожухаревого 70-ліття. Кілька газет, аби якось відгукнутися на видання, передрукували з нього передмову та добірку висловлювань іменитих колеґ про героя книжки – а це зовсім не те, чим ця робота насправді цінна.

Однак треба постановити: Володимир Кожухар – геніяльний музикант, дириґент із феноменальним інтелектом й пам’яттю, ідеальною мануальною технікою. Те, що нині в Києві рівного йому немає, у колі професіоналів розуміють усі. Але хто про це знає за межами професійного «ґета»? Ніхто. І чи винні у цьому самі лише «недобросовісні» журналісти вкупі з критиками? Лише почасти.

Сильвестров і Кожухар, чиї «діялоги» було надруковано майже одночасно, – музиканти одного покоління, але жили й живуть надалі ніби в паралельних світах. Книжка Сильвестрова цікава насамперед панорамою сучасного мистецтва, широченним культурологічним контекстом, а Кожухаря – дуже особистою, навіть інтимною інтонацією людини, що довго ховалася від людського ока і нарешті наважилася розповісти дещо про себе справжнього. Галині Коньковій вдалося зробити те, що несила, здається, нікому, бо з Володимиром Марковичем вони дуже давні друзі. Коли він навчався в класі Михайла Канерштейна в Київській консерваторії, Конькова в цьому ж класі працювала піяністкою-концертмейстером. Утім, навіть ця розмова «на ти» розпочинається показовим діялогом: «Ти любиш давати інтерв’ю? –Ні –Чому? – Тому що справжньої правди я ніколи не скажу. <…> Те, що стосується професії – все відверто. Але про багато чого я не хочу говорити: ми живемо серед людей і зі словами треба поводитися досить обережно».

Можна лише пошкодувати того, хто кине читання на першій сторінці, бо далі – більше. Не варто дратуватися й через надто улесливий тон запитань-компліментів (невеличка компенсація за багаторічну неуважність вітчизняної преси?), бо на будь-яке з них дано чітку, вичерпну й етично коректну відповідь. Найцікавіші та найпроникливіші сторінки (істинна школа життя і гартування характеру!) присвячено повоєнному голодному й босому дитинству. Далі навчання – спочатку в київській спеціялізованій десятирічці, згодом – у Київській консерваторії, аспірантурі Московської консерваторії (клас Ґеннадія Рождєствєнського) та на семінарі видатного дириґента XX століття Іґоря Маркевіча у Москві. Кожухар розповідає про особливості спілкування з оркестрантами, хористами, оперними й балетними солістами; про улюблену та «прохідну» музику та обов’язок дириґента-професіонала вміти виконувати все; про складність перших репетицій та післяпрем’єрну легкість; про власну музичну родину – дружину-альтистку Аїду та сина, скрипаля і дириґента, визначного російського музиканта-автентиста Назара. А тим часом на задньому плані розмови, ніби між іншим, проскакують деталі, з яких поступово, крок по кроку складається портрет видатної особистости. Два запрошення від Маркевіча стати його асистентом і дві відмови у закордонній візі («…якби я працював у Іґоря Маркевіча, коли він запрошував, у мене, напевне, інакше би склалася творча доля та планка моєї відомости в світі була би значно вищою, аніж тепер»). Нелюбов до педагогічної роботи та невизнання дириґентських шкіл як таких («Існують добрі та погані дириґенти. А школу як таку я не сприймаю. Якщо дириґент добрий, він належить до всіх шкіл»). Зацікавленість математикою та політикою («Вважаю, що маю бути в курсі того, що відбувається і в нашій країні, і взагалі у світі»). Постійне відчуття дисгармонії світу та мрії про примарну стабільність («У 23 роки я став дириґентом професійного оркестру в філармонії <…>. Відтоді намагався ні в кого нічого не питати – і так до сьогодні. Можуть не відповісти чесно, можуть не допомогти, а навпаки, нашкодити. А я завжди був трохи недовірливий і понад усе вірив лише собі»). Хвороблива, вроджена недовіра до людей як таких («Від 13 років я чинив так, як уважав за потрібне. Завжди мав власну думку та мовчав, не сперечався. На мене неможливо було впливати»).

Здавалося, що Володимир Кожухар завжди стояв на чолі оркестру Національної опери (а отже – всього театру, у якому музичний складник визначальний) і завжди стоятиме. Проте майже одразу після публікації «Магії таланту» почалася інша «магія», якої мало хто очікував. У театрі з’явилася посада художнього керівника (ним став композитор Мирослав Скорик), натомість тимчасово зникла посада головного дириґента, яку Володимир Кожухар обіймав від 1989 року.

Трохи пізніше цю ж таки посаду було названо «музичний керівник» і передано міцному дириґентові середнього покоління Миколі Дядюрі, що до 2012 року одночасно з оркестром Національної опери очолював Академічний симфонічний оркестр Національної філармонії.

Отже, «книжна» обережність не стала для колишнього керівника оркестру головного музичного театру України індульґенцією. Можливо, нинішня ситуація, пройдена та пережита, розв’яже Володимирові Кожухарю руки для звичайних газетних інтерв’ю чи наступних книжок, початок яким поклала Галина Конькова. А в тому, що він має що розповісти читачеві, тепер годі сумніватися.

Вам подобається часопис «Критика»? Тоді підтримайте нас та авторів статтей відповідно до Ваших можливостей.

Щоб підтримати нас, передплатіть друковане видання чи електронний доступ до матеріялів часопису та порталу, або складіть посильну пожертву.

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм внеском!